Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

РОЗДІЛ XXXIV

— Дуже погано, що «Привид» утратив щогли. А то ми могли б на ньому вибратися звідси. Як ви гадаєте, Гамфрі?

Я збуджено схопився на рівні й почав ходити туди й сюди:

— А й справді, й справді…

Мод дивилася на мене, і очі її сяяли надією. Вона так вірила в мене! І думка про це подвоювала мої сили. Я пригадав слова Мішле [31]: «Для чоловіка жінка — те саме, чим була земля для її легендарного сина: досить йому було впасти й торкнутись губами їй до грудей, як він знов набирався сили». І вперше я по-справжньому зрозумів чудовну правду цих слів. Хіба ж зі мною робилось не те саме? Хіба Мод не була для мене невичерпним джерелом сили й відваги? Досить мені тільки подивитись на неї, як я знову почуваю себе дужим.

— Це можна зробити, таки можна, — міркував я вголос. — Що можуть люди, те можу й я; і якщо павіть вони досі ніколи не робили такого, то я все ж зроблю.

— Що саме? Ради бога, що? — допитувалася Мод. — Кажіть же, не дражніть мепе! Що ви можете зробити?

— Не я, а ми, — поправився я. — Що зробити? Не більш не менш як поставити щогли на «Привиді» й вибратися звідси.

— Гамфрі! — скрикнула вона.

І я відчув таку гордість за свій задум, наче його було вже здійснено.

— Але як же це зробити? — запитала вона.

— Не знаю, — відповів я. — Я тільки знаю, що маю тепер силу й можу зробити все, що завгодно.

Я самовпевнено всміхнувся — мабуть, занадто самовпевнено, бо вона опустила погляд і на мить замовкла. Потім зауважила:

— Але ж там капітан Ларсен…

— Сліпий і безпорадний, — не довго думаючи, відповів я, ніби відкинув його вбік, як соломинку.

— А його страшні руки! А як він стрибнув через відкритий люк — ви ж самі розповідали мені!

— Ну, то ви мусите пам'ятати також, як легко я вислизнув від нього, — весело відповів я.

— Втративши черевики.

— Бо ж не могли вони самі, без моїх ніг, утекти від Вовка Ларсена.

Ми обоє засміялися, а потім без жартів заходились розробляти план, як поставити щогли на «Привиді» й повернутися до великого світу.

Я ще пам'ятав, хоч і досить невиразно, шкільну фізику, а за останні кілька місяців набув деякого практичного досвіду з механіки. Однак мушу визнати, що, коли ми пішли до «Привида» роздивитися ближче, яка робота на пас чекає, і я загледів величезні щогли у воді, мені й руки впали. З чого починати? Якби хоч одна щогла стояла, то на неї можна б почепити талі. Але ж тут не було нічогісінько. Це ж однаково, що підняти самого себе за вушка від чобіт. Я знав принципи дії підойм, але де знайти опору?

Грот-щогла, п'ятнадцять дюймів завтовшки в основі й шістдесят п'ять футів завдовжки, хоч і надломлена, важила, як я прикинув, щонайменше три тисячі фунтів. А фок-щогла була ще грубша за неї й важила, певно, добрих три з половиною тисячі фунтів. З чого ж мені починати?

Мод мовчки стояла поруч мене, а я накидав у голові схему такелажної двоноги, що її моряки звуть «ножицями». Проте, хоч морякам вона відома давно, я на Острові Зусиль винайшов її наново. Коли зв'язати кінці двох стеньг, а потім їх підняти й закріпити на палубі так, щоб вони утворювали ніби перевернену римську цифру V, то матимемо до чого причепити талі. До перших талів, у разі потреби, можна приєднати й ще одні. А на шхуні ж в ще й брашпиль.

Мод побачила, що я знайшов раду, і погляд її потеплів.

— Що ви збираєтеся зробити? — спитала вона.

— Обрубати снасті! — відповів я, показуючи на поплутані кодоли, що звисали за борт.

О, як тішили мене самого ті рішучі слова: «Обрубати снасті!» Ну хто б міг уявити собі такий матроський вислів на устах Гамфрі Ван-Вейдена кілька місяців тому?

Було, певно, щось мелодраматичне і в моїй постаті, і в моєму голосі, бо Мод осміхнулася. Вона вміла дуже гостро оцінювати смішне, завжди неомильно бачила й відчувала фальш, хизування, претензійність. Це відбивалось і в її власній творчості, додавало їй гостроти й снаги. Серйозного критика, що має почуття гумору й силу вислову, світ завжди слухатиме. Отож її не можна було не слухати, її почуття гумору було справді художнім почуттям міри.

— Я певна, що десь уже натрапляла на ці слова, в якійсь книжці, — прощебетала вона весело.

Я й сам був не позбавлений почуття міри, і самовпевненість моя враз зів'яла. Господар становища збентежився й відчув себе вкрай жалюгідним.

Вона враз простягла мені руку:

— Пробачте…

— Нічого, нічого, — видушив я 8 себе. — Так мені й треба. У мені таки багато школярського. А воно не завжди до речі, хоч нам таки справді доведеться обрубати снасті.

Якщо ви сядете зі мною в шлюпку, ми підпливемо до шхуни й розплутаємо їх.

— «Марсові — ножі у зуби й лізуть снасті обрубати», — процитувала вона, і до самого вечора ми весело працювали.

Мод утримувала шлюпку на місці, а я розплутував снасті. А яка там була плутанина! Фали, ванти, шкоти, нірали, штаги — все мокло у воді, і хвилі все поперекручували, попереплутували, збили клубком. Я намагавсь не різати більше, ніж необхідно, протягував довгі кінці попід гіками й щоглами, відв'язував фали й ванти, змотував їх бухтами на дні шлюпки, тоді знов розмотував, щоб протягти крізь вузол. Від цієї роботи я скоро вимок до рубця.

Вітрила доводилось обрізувати, а мокра парусина була дуже важка, і я просто надсаджувавсь. Та поки запала ніч, усі вітрила вже сохли, розстелені на березі. Закінчивши роботу, ми, стомлені й голодні, пішли вечеряти. Роботи було зроблено таки добрий шмат, хоч на перший погляд вона могла здатися й незначною.

Другого ранку я й моя вправна помічниця Мод спустилися в трюм шхуни, щоб очистити степси від уломлених шпорів щогл. Тільки-но розпочавши роботу, ми стукотом і грюкотом сполошили Вовка Ларсена.

— Гей, там, у трюмі! — гукнув він крізь відчинений люк.

Почувши його голос, Мод зразу підбігла до мене, ніби шукаючи захисту, і поки я розмовляв з Вовком Ларсеном, усе трималася за мою руку.

— Гей, там, на палубі! — відповів я. — Доброго ранку!

— Що ви робите там, у трюмі? — запитав він. — Хочете затопити мою шхуну?

— Якраз навпаки, підлагоджую її, — відказав я.

— Що ви там у біса лагодите? — знов запитав він