Читати книгу - "Смерть Верґілія"

— Реальність — це кохання.

— Атож, — Луцій потвердив, схоже, ні вражений, ані навіть здивований. — Певна річ, саме цього ти нас і вчив, і коли я дивлюся тепер на Тібулла, чи на Проперція, чи на того ж таки юного, але вже доволі вульгарного Назона Овідія, то хочеться навіть сказати: ти нас і недоростків тих учив цього надто-таки наполегливо, вони ж бо гадають, либонь, що, йдучи твоїм шляхом, тебе, недосяжного, ще й, чого доброго, перевершити зможуть; у них взагалі вже немає тепер інших тем, крім кохання, і я, щиро кажучи, цим ситий донесхочу, хоч проти самого кохання загалом я нічого й не маю… А куди це, до речі, подівся отой юний грек, про якого ти згадував?

Отже, все було марно. Усе знову звелося до того самого, до літературщини, звелося лише до поверхні реального буття, так наче йому, хто лежав оце, тут хотіли довести, що й сам він ні на що краще не заслуговує, ба більше, що навколо нього була така собі літературна порожнява, яка не становила навіть крайню поверхню якоїсь поверхні, котра межує із чим-небудь — чи то з глибінню небесною, чи то з глибінню земною, а межує хіба що з порожнім нутром краси. Бо він, хто пройшов цей неправедний шлях повернення, хто впивавсь і запалювавсь тільки красою, хто в своєму безумстві за зовнішнім лиском і лоском намагався забути про власне безсилля, хто в серці людському не вмів сам розгледіти щось вічне й незмінне і змушений був закликати на поміч і зорі, й прадавні часи, й увесь сонм богів, — він не кохав зроду-віку, а те, що коханням вважав, була просто душевна нуда, туга за втраченим краєм, де колись — о, як давно це було, як давно воно втратилось, відійшло в забуття із дитинством, відійшло в потойбічність, — де колись і для нього було кохання; лише краєві цьому присвячував він свої вірші, з його уст не злетіла жодна пісня про Плотію, і навіть тоді, коли з ласки Азинія його власністю став Алексіс і він, зачарований вродою хлопчика, забрав собі в голову, нібито саме його і оспівує, — навіть тоді він спромігся не на пісню кохання, а на подячну еклогу, до Полліона Азинія звернену, еклогу, в якій, власне, і мови не вартій, трохи йшлося і про кохання в жаданім краю. Ні, це помилка — гадати, що він, хто повік не кохав і кому не поталанило скласти жодного справді любовного вірша, справив бодай який-небудь вплив на тих юних співців кохання, а їхнім духовним родоначальником не назвеш його і поготів; не від нього вели вони свій родовід, чесніші вони і щиріші від нього.

— Ох Луцію, любий, у них — свій родоначальник, кращий, ніж я, і звати його Катулл, а мене вони навіть ніколи і не наслідували, та й не мали у цьому потреби.

— Від них тобі не відмахнутися, хоч опіки своєї ти їх і позбавив; в еклозі ти й сам так і пишеш: «Вже… мені… не співати пісень. Вам без мене вже пастися, кізки…» Ні, Верґілію, ти був і лишається їхнім духовним родоначальником — щоправда, таким, могуття якого їм не досягти ніколи.

— Ні, Луцію, я дуже немічний і був такий, мабуть, завжди; щодо цього мене, либонь, можна й справді назвати родоначальником їхнім, бо цю немічність вони в мене все ж таки перейняли… Спільне у нас лиш одне — те, що ми недовговічні…

— Як я знаю, Катулл і Тібулл померли у свої тридцять, а тобі вже всі п’ятдесят, — завважив Плотій.

Ох, нехай би там скільки поет у своєму безсиллі душею кривив, себе переконуючи, нібито край дитинства його, за яким він, можливо, і тужить, — то саме безбережжя одвічних розлогів і нібито звідти він чує глибини землі і неба, та насправді його рідний край — це площина чиста-чистісінька, і він зовсім нічого не чує, а вже смерть — і поготів.

— А скажи мені, Плотію, чи давно смерть забрала Тібулла? Відтоді минуло лишень кілька тижнів… А тепер і недужий Проперцій лежить, як і я, вже на смертному одрі… Богам наша неміч уже вочевидь не до шмиги, і тепер вони заповзялися вигубити нас до ноги…

— Наш любий тишко Проперцій, на своє і на наше щастя, поки що живий і здоровий, а ти — й поготів… І ще й через двадцять років він у свої п’ятдесят, а ти — в сімдесят, ви, попри всі нескінченні свої болячки, позмагаєтесь легко з будь-ким із тих юнаків, хай це буде Овідій чи там хтось інший…

— І так само, як нині без «Еклог» і «Георгік» про них ми нічого й не чули б, — утрутився Луцій, який любив у літературі розставляти усіх на свої місця, — так само, як тим юнаком ти вказав уже шлях до ідилії, шлях до буколіки, до Теокріта, так самісінько й далі ти вестимеш усіх їх новими шляхами…

— Теокріт не взірець мені, скоріше Катулл, хоч і про це сперечатися можна…

Ледве стримавшись від літературних пророцтв і оцінок, Луцій промовив:

— Катулл, як не є, — твій земляк, о Верґілію, а спільна колиска нерідко породжує і спільні помисли, спільні уподобання…

— Катулл, не Катулл, Теокріт чи не Теокріт і нащадки усі разом з ними!.. — пробурмотів Плотій. — Ти — Верґілій, ти — це ти, й через усі двадцять років, якщо я доживу, ти будеш миліший, багато миліший мені, ніж усі вони гамузом; як на мене, ти не маєш із ними нічого спільного.

Різку межу провів оце Плотій, самого його переоцінюючи й недооцінюючи молодь, і йому тішило серце, що Плотій зарахував його до зрілих, до сповнених сили, до тих, хто не приречений на передчасну смерть. І все ж довелось-таки пояснити Плотію, чому ці оцінки хибні:

— Несправедливий ти, Плотію, до молодих; на свій лад вони чесні, можливо, навіть багато чесніші, ніж хоч коли був я.

Знов утрутився Луцій:

— Говорити про чесність у мистецтві — це завше кривити душею. Про митця можна твердити ось що: чесний він лиш тоді, коли невідступно тримається віковічних законів мистецтва, успадкованих від попередників, і воднораз можна з певністю твердити, що саме у цьому він і нечесний, бо за такою традицією ховає свою самобутність. Хіба ми нечесні, коли переймаємо