Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Але перш ніж вони це збагнуть, мусить минути чимало часу.

Губченко вимкнув комп’ютер і залишив лабораторію. Він спокійно вийшов з інституту, зазирнувши по дорозі до комори й попрощавшись із Ти- холозом. Той, схоже, злякався його візиту, принаймні полегшення, коли він збагнув, що Губченко не налаштований розмовляти, було помітним.

На вулиці ще дужче палило сонце, щебетало птаство в каштанах. Губченко сів у тролейбус і проїхав дві зупинки в напрямку дому. Він стояв біля задніх дверей і на пасажирів не дивився. За тролейбусом, схоже, стеження не було. На другій зупинці, ніби спохопившись, він в останню мить вискочив на тротуар і рушив у бік мінімаркету. Там придбав собі два апельсини й ще раз пересвідчився, що ніхто його не пасе.

Неквапно обійшовши чотири квартали паралельною вулицею, він повернувся до подвір’я, на яке виходив чорний хід інституту.

Номер не вдався. Знайомий хлопчик нівроку стояв на подвір’ї й рахував гроші — старі сотенні купюри.

Губченко пройшов через подвір’я, не наближаючись до нього, але й не розраховуючи, що той його не помітить. Він обійшов будинок і знову зайшов у парадний вхід.

— Щось забули? — привітно поцікавився Степанович, якого позаочі називали консьєржем.

— Та гроші забув у лабораторії, — усміхнувся у відповідь Губченко.

Він зайшов до лабораторії, пройшов до свого столу, витяг шухляду, перетасував скріпки, олівці й неважливі папірці й засунув шухляду на місце. Потім рішучим кроком пройшов до консьєржа.

— Степановичу, у нас в інституті вчора чи сьогодні вранці не було сторонніх? — стурбованим голосом поцікавився він.

— Сторонніх? — розгубився Степанович, і Губченко зрозумів, що були.

А тут, як в опереті, до них виплив з коридору заступник директора інституту з режиму Микола Миколайович Биковець. Усе складалося якнайкраще.

— Дуже добре, що я вас зустрів, — сказав Губченко, не вітаючись. — Можна вас на кілька слів, Миколо Миколайовичу?

Він із задоволенням спостерігав за грою почуттів на обличчі Заступа. Там був і миттєвий страх, і недовіра, і радісне зацікавлення — все змінювалося так швидко, як ситуація на спринтерській доріжці. «Не лише стрибун, а й спринтер, — з гордістю подумав Губченко. — Легкоатлет — це спеціаліст значно ширшого профілю».

— Попрошу до мене в кабінет, я маю на увазі, - залізним тоном промовив нарешті Заступ, і Губченко відчув себе школярем, який підклав вужа в сумочку вчительки.

У кабінеті Заступа він роззирнувся, сподіваючись побачити портрет Дзержинського, натомість уздрів тільки радісне обличчя президента, не за літами молодого. А так — звичайнісінький собі бюрократський кабінет нічого зайвого, на столі ідеальний порядок. Тобто на столі взагалі нічого тільки фотографія в рамочці, роздивитися яку з місця відвідувача було неможливо. «Мабуть, усе ж таки Дзержинський», — подумав Губченко.

— Слухаю вас, — суворо мовив Заступ.

— У нас надзвичайна ситуація, Миколо Миколайовичу! — навіщось злодійкувато озирнувшись, тихо сказав відвідувач.

Видно було, як Биковець увесь підібрався, мов кіт перед стрибком на горобця.

— Слухаю вас, — повторив він уже значно тихіше.

— У мене в лабораторії зникли гроші, - повідомив Губченко. — І я знаю, що нікого зі співробітників сьогодні зранку і вчора ввечері там не було.

В очах заступника директора промайнуло розчарування.

— Які гроші, я маю на увазі? Які гроші?

— Великі. Триста гривень. Сотенними купюрами старого зразка, — так само тихо й довірчо сказав Губченко. — Вчора я їх забув забрати зі своєї шухляди, а сьогодні їх немає.

— А чого це ви на робочому місці тримаєте свої власні гроші? — Навіть грізність тону не змогла приховати, наскільки Заступ утратив інтерес до теми розмови.

— Це не має значення, — сказав Губченко, незмигно дивлячись Биковцеві в очі. — Не в грошах річ. Сам залишив — сам і винен. Це ви дуже точно зауважили.

Він навіть здивувався, як подіяли ці грубі лестощі. Заступ розплився, мов морозиво на пластмасовому столику.

— То що ж тоді? Я маю на увазі, що ж тоді має значення, я маю на увазі?

— Миколо Миколайовичу! — Губченко зробив злякані очі. — Ви мене розігруєте. Не може бути, що ви, — він інтонаційно підкреслив останнє слово, — не зрозуміли, про що йдеться. Там у комп’ютерах планові теми. Там зрештою (пауза) протоколи профспілкових зборів. Там замок на дверях! І якийсь сторонній негідник краде гроші. Як він туди потрапив? Хто йому допоміг? Звідки він міг (чи могли?) знати про ці гроші? А якщо завтра вони винесуть комп’ютер? У мене там, звичайно, стоїть такий захист, якого жоден хакер не зламає. — До того позичені в Сірка, на цих словах вовчі очі Заступа зблиснули тріумфальним вогнем. — А якщо зламає?

— А що у вас у комп’ютері? — удавано злякано спитав Заступ.

Губченко витримав паузу.

— Планова тема, — відповів він нарешті з усією вагомістю, на яку був здатний. — Вона, щоправда, ще не завершена, але…

— І що ж такого секретного у вашій плановій темі? — нібито зневажливо поцікавився Заступ.

Губченко образився. Він образився з останніх сил. Він образився понад власні сили.

— Миколо Миколайовичу! — Губченко випростався, розправивши плечі. —Я в інституті працюю понад двадцять років. І ніхто інший, як ви, мусите знати, що я займаюся часом. Часом! Якщо ви вважаєте, що це тема, в якій немає нічого секретного… Якщо ви не розумієте, як цю тему можуть використати наші вороги і просто якісь негідники… Якщо ви гадаєте, що в інституті, де є заступник директора з режиму, будь-хто може шарити по шухлядах співробітників… — Він підвівся. — Вибачте, що потурбував. Справді. Ви маєте рацію. Сам залишив — сам винен.

Губченко розвернувся й рушив до дверей.

Усе відповідно до закону

— Я вас не відпускав, Губченку! — голос Заступа зупинив його, коли він уже взявся за ручку дверей.

Він чекав цього, тож сильно ризикував, так упевнено рухаючись на вихід. Якби Заступ подумав хоч на три секунди довше, Губченко не знав би, що далі робити.

— А ви мене й не запрошували, — відповів він, тільки повернувши голову, не обертаючись усім тілом, ніби він не збирався тут лишатися.

— Поверніться й сядьте на місце, сядьте на місце, я маю на увазі! — у голосі Миколи Миколайовича задзвеніла сталь.

— Я не розумію, це у вас що, такі ігри? — Губченко обернувся, але від дверей не відходив. — Це ви так граєтеся з людьми?

— А мені здається, Губченку, це ви тут завели якусь незрозумілу мені (поки що!), я кажу — поки що! — гру, я маю