Читати книгу - "Чорна дошка"

українських селах. Ні тобі прізвищ, ні імен тих, хто заготовляв той хліб, а до цього сіяв його, збирав, проливаючи піт, недосипаючи ночей, витруджуючи руки. Хоча б одне-єдине прізвище. От, хоча б бідолашного Гаврила Малиночку хто згадав. Та сказав хто там, нагорі: «Ой, же ж, хлопці, погарячкували ми, диви, своїх же мучимо, селян безземельних, отаких Малиночок, які ж нам вірили, надію плекали». Та що там! Нікому й діла не було до тих прізвищ та імен.

***

Хата Гаврила Малиночки була досить примітна в селі. Вона щовесни ставала все нижчою та нижчою, бо ж поставили її нашвидкуруч комунари, аби показати, як вони можуть працювати в гурті. Оскільки за цю роботу ніхто нікому не платив і навіть зайвий раз їсти не давав, люди працювали абияк. Не помолились перед закладенням хати, не поклали хрест під фундамент, там, де мав би в хаті стояти стіл, вибрали до того ж місце, на якому зроду-віку ніхто з селян не будувався. Казали, місце там пропаще. Комунари на селянські балачки не зважали й згородили садибу впродовж кількох днів.

Було це в тисяча дев’ятсот двадцять п’ятому році, і за вісім літ хата стала схожа на столітню розвалюху. Гаврило до того ж був нікудишній хазяїн. Руки в нього стояли лиш на те, аби малювати. До цієї справи він був мастак. Колись-то порозмальовував усім, хто бажав, ворота мальвами, а кому навіть цілими кінними баталіями, як-от покійному тепер уже дідові Пилипу. Старий дуже любив за життя різні розповіді про козаків, сам, бувало, щось придумував і видавав за почуте чи й за прочитане — хоча читати не вмів.

— Це мені один перехожий незнайомець повідав, — бувало, говорив дітлахам, які слухали ті розповіді. Або: — Читав я оце у «Віснику» гоповіданнє про, значить, козачі звитязництва разні…

Упросив Пилип Гаврила втяти йому на тильній стіні хати знадвору батальну картину. Коні в Гаврила виходили трохи дивними — не такими, як їх бачили в селі, а якимись кострубатими — з маленькими голівками й тонкими ногами. Сільський люд, розглядаючи Пилипову стіну, розмірковував:

— І де він таких худих коней бачив?

— Кінь має бути міцний. На ньому ж працювати треба. А це шо?

— Та шо ви тямите? — гнівався дід Пилип та виганяв цікавих із подвір’я. — То не для роботи коні, то для боротьби коні.

Свою хату, незважаючи на хиткість стін, Малиночка розмалював чисто всю чорнобривцями, папороттю та дівчатами у вишитих сорочках і з вінками в руках. Дружина Малиночки, Галя, ще як дівкою була, так полюбила дивного чоловіка, босоногого, з однією торбинкою в руках, де лежали фарби та пензлі, що погодилась всупереч волі батьків вийти за нього заміж. Одружились, тоді по часі вступили до колгоспу, там їм швиденько-показово встановили цю хату, і зажили вони щасливо, дітей народили. Аж поки не зайшло до хати перше горе — помер щойно народжений малюк. І аби ж то помер від якої хвороби, а так — від голоду. Оскаженів тоді маляр, щось ніби надломилось у його добрій від Бога душі. А ще як злягла дружина, а за нею й мати його, яку хвору привіз із рідної Калинівки. А тоді захворіла дочка-любця, яку й назвали від великого між собою кохання Любою.

Виходив Гаврило надвір, і тяглась у нього рука до обмальованих стін. А в руці затиснений шматок вуглини. Гаврило як у напівсні малює під очима в гарненьких дівчаток чорні кола, заштриховує темним пуп’янки квітів. Але не всі, а лиш через один.

— Може, все минеться якось? — ніби й питає, а ніби й стверджує Гаврило.

Відкидає подалі вуглину, витирає почорнілі руки снігом, вмивається ним, аби остудити емоції, на йде від хати вдалину, через город, через кладочку, під якою дзюрчить струмок, який ще не замерз, бо занадто прудкий. Йде і мріє про картини, які хотів би написати. Ось великий світлий будинок, і його Галя здорова ходить навколо, дивуючись красі хати, ось діти — усі, включно із маленьким синочком, якого вже ніколи й ніхто не поверне. У Гаврилових думах синочок уже величенький, у чистій сорочці. А надворі буянить зеленню весна, пахне смачною їжею, його мама пильно спостерігає, як син, стоячи посеред подвір’я, готується до написання родинного портрету. Він керує дітьми, дружиною, матір’ю, аби ті стали, як слід. Дивиться на сонце, приклавши замащену фарбою долоню до лоба, вивіряючи, аби світло падало на гурт.

— Я напишу. Обов’язково усіх їх напишу, — бурмоче Гаврило, вивільняючись з-під мрій, як з-під п’яного дурману.

Він витягає з кишені великого ножа, з яким останнім часом не розлучається, підходить до одного з дерев, довго перепрошує в дуба (і нащо, спитали б люди, у того дерева перепрошувати, воно ж не людина?) та ріже з нього задубілу кору. Мов навіжений, бере довгу смужку до рота і смокче її. Відкидає. Ріже ще одну і, замість смоктати, лиже побілілим язиком внутрішню частину кори, сподіваючись вилизати звідти трохи дубового соку. Впевнившись, що кора може використовуватись як їжа, натісує ще кілька смужок, а тоді, ставши на коліна, розгрібає сніг руками. Шматує торішнє пожухле листя лезом ножа. Випорпує з-під сніжно-болотяно-листяного покрову невеличкі зморщені жолуді і, виклавши їх на брудну долоню, довго перебирає та рахує.

— Кожному по три… ні, краще по п’ять.

Гаврило повзає між дубами, шукаючи ще і ще жолудів, а тоді зненацька натрапляє на щось червонясте під снігом. Відсахується, бо думає, що то під білою ковдрою лежить хтось убитий. Хвороблива уява художника малює оголену жінку, тіло якої таке саме біле, як і цей сніг. Біля скам’янілої від подиху смерті шиї — краплі-бурульки крові. Од тих крапель простягається чорний тонкий пасочок перерізаного горла. Гаврило струшує із себе видиво, заплющивши очі й крутячи головою, та сутужно стогне. Придивляється уважніше. На снігу й під снігом — китиця яскравої, торкнутої морозом калини. Гаврило бере одну бубку та обережно, мов на вівтар, кладе до рота. Довго насолоджується гірчасто-кисловатим смаком, а тоді знімає з язика пласку кісточку та роздивляється її на пучці вказівного пальця. Знову кидає кістяне рожеве серце в рот, і чути, як під зубами воно ламається. Малиночка активно розжовує кісточку, оцінює терпкий смак і насамкінець, як вирок, виголошує:

— Годиться!

Стоячи на колінах, постукує великими руками по повних від жолудів кишенях, які повідвисали під вагою улюбленого серед вепрів харчу. Обережно, аби не поранити тонкі шкірки соковитої калини, перекладає китицю собі на долоню і, витягнувши руку вперед, йде додому. Він дивиться