Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

Псалмі 106: «Душа їхня від усякої їжі відверталася»[777]. У книзі «Смішні любові», зокрема в оповіданні «Золоте яблуко вічного бажання», Мілан Кундера натякає на те, що відчуття щастя часто ховається в самому полюванні на нього, тобто більше в пошуку, ніж у знаходженні. Ще у вступі він цитує Паскаля, що деякі мисливці «полюють не ради здобичі, а ради самого полювання»[778]. Або ж, кажучи словами чиказького економіста Найта: «Справжньою винагородою стане радше радість від докладених зусиль, ніж від наслідного володіння... Призначення людини... прагнути досягти цілей, які віддаляються від неї швидше, ніж вона їх як індивід, чи навіть і ціле суспільство, готова досягти. Так життя (чи то вже свідомо, чи з вказівки самої людської натури) перетворюється достоту на сізіфів труд»[779].

Так ніби людина й не здатна була розпізнати власну точну блаженності, сатурації, задоволеності чи насиченості. Намацуємо її наосліп й знаходимо її чи усвідомлюємо лише заднім числом, уже минувши її. «Я більше ніколи не буду знову щасливим/-ою», — чуємо ми досить часто; проте ніколи не чуємо: «Я ніколи не буду щасливий/-а». Тобто ми знаємо, що в певний момент ми були щасливими, але розпізнати цей момент можемо тільки зворотно, у той момент, коли наша користь (утіліті) почне знижуватися[780]. Як пише Зіммель: «Проте що ближчим здається щастя, то більше його хочеться. Адже наші найпалкіші бажання і пристрасть викликає не те, що нам повністю далеке й в чому нам відмовлено, а те, чого в нас немає, але при цьому нам здається (як це й відбувається саме завдяки грошовій організації), що момент, коли ми нарешті його зможемо отримати, усе ближче й ближче»[781]. Тобто задоволення більше нагадує казковий скарб на кінці веселки. Що далі йде людина, то більше віддаляється кінець веселки, втікає від людини.

«Завжди здається, що достаток ніби зовсім поруч на горизонті, проте як тільки ми починаємо до нього наближатися, він так само від нас тікає, мов той горизонт»[782]. Зрештою, хіба не так співає Пол Саймон: «The nearer your destination, the more you’re slip slidin’ away»[783].

Попит (те, що ми хочемо) навряд чи колись сам собою зупиниться тільки на тому, що в нас є, він завжди біжить уперед. Як побороти цю незбалансованість? Економіку цікавить перетин пропозиції і попиту — це й є точка рівноваги. Однак цю класичну проблему можна вирішити ще й з іншого боку. Англійський вираз supply можна перекласти не лише вживаним поняттям пропозиція, є в нього й інше значення — стан справ, тобто те, що знаходиться в нашому розпорядженні, те, що є в людини. Слово demand більше відповідає класичному чеському еквіваленту пропозиція. Тобто можна описати цю проблему як невідповідність між тим, що в людини є (supply), і тим, що вона хоче мати (demand).

Здається, що існує два способи, як мінімізувати різницю між попитом і пропозицією. Перший із них — накопичення статку, supply (до речі, і у приватному житті, і в рамках перманентного зростання ВВП), доки не вдасться задовольнити наш попит, і demand — тобто доки в нас немає всього, що ми хочемо мати. І тут ми повертаємося до вчення гедоністів, програма яких була чітка: зрозумій, чого ти хочеш (як я вже спробував продемонструвати вище, уже тільки це само собою надскладне завдання), а потім добивайся досягнення цієї цілі, скуповуючи все майно, яке тобі потрібно. Це свого роду безкінечна історія, втім, ми для себе вибрали саме цю програму. Також це одна з причин активного зростання добробуту і ВВП — тому що саме в цьому напрямі ми інвестували найбільше зусиль, часу та енергії.

Інша можливість — діяти абсолютно протилежно, за заповідями стоїків. Якщо існує різниця між тим, що я хочу (demand), і тим, що в мене є (supply), тоді вирішити цю нерівність можна знизивши попит. І хоча саме завдання виглядає порівняно простим, проте йдеться про складні психологічні вправи, які стоїки відтреновували все життя. Тогочасна критика цього вчення дорікала йому тим, що «краще бути незадоволеною людиною, ніж задоволеною свинею, нещасним Сократом, ніж блаженним дурником»[784]. І хоч це й правда, та точно набагато краще бути задоволеним Сократом (принаймні в рамках споживання).

З цього погляду справді «багатою» буде людина, яка не хоче нічого (зайвого), тоді як бідною буде та, у якої багато потреб. У цьому ключі, власне, можна сказати, що незадоволений мільйонер може бути більшим бідняком, ніж людина з доходами на рівні прожиткового мінімуму.

«Турботи про зовнішні статки повинні лежати на плечах святого легко, мов найтонший плащ, який у будь-який момент можна відкинути. Проте волею долі цей плащ перетворився на залізну клітку», — пише Макс Вебер[785]. Та от тільки що робити, якщо ми знаємо, що не святі, і що «турбота про зовнішні статки» може стати для нас «золотою кліткою» без огляду на те, наскільки успішним буде наше суспільство? Або ж ми обмежимо наші бажання (тобто, послухаємося порад стоїків), або ж вони й самі собою будуть постійно від нас віддалятися і відчуття задоволеності буде завжди «на відстані простягнутої руки» (парадокс гедоністичної програми)[786]. Якщо ми будемо добиватися тільки й тільки щастя, то щасливими ніколи не будемо. Адже щастя здається нам побічним продуктом взаємодії добра та зла, і в жодному разі не буде самодостатньою ціллю. Втім, чи не мали б ці філософсько-моральні питання й бути власне предметом економіки? Звісно — оскільки наука, яка передусім займається максимізацією користі, повинна б принаймні знати про існування цих підступних підводних каменів.

Зараз ми віримо (зауважте, це теж віра), що чим більше всього в нас буде, тим щасливішими й вільнішими ми будемо. Проте багато хто зі стоїків сприймали цю проблему геть по-іншому. Хорошим прикладом може бути відомий Діонісій з Сінопа, якого інколи також називають Діонісій Цинік. Він вірив, що чим менше він має, тим щасливішим і вільнішим буде.

Щоб уникнути непорозумінь, я не закликаю тут відмовлятися від всякої власності. Мені лише здається не зайвим продемонструвати, що шлях в протилежному напрямку — це безкінечна історія, у якої є і світлі, і темні сторони. Людина не задоволена від своєї природи, недостатність — це риса, що проходить людською природою ще від найстарших епосів і міфів. Діоген у цьому сенсі — унікальний виняток. Як пише Кант, людській природі зовсім не притаманно, щоб людина сама «припинила нагромаджувати здобич, зупинилася на досягнутому майні й щоб інколи була