Читати книгу - "Сестри крові"

— А коли я гостювала в тебе, ти знала про мене?

— Я почала здогадуватися, та певності не мала. Потім поволі випитала в тебе те, що мені було потрібно. В ордені були деякий час переконані, що ти померла. Згодом з’явилися сумніви і, коли не знайшли тієї черниці, яка повідомляла про твою смерть, сумніви відпали. Відтак орден вийшов на твій слід, коли ти закінчила навчання в Падуї, а тоді загубив. Вони шукали тебе в Дюнкерку й знову загубили. Потім почули, що ти у Львові, але заки дісталися сюди, ти встигла втекти. Поки ти гуляла морями-океанами, вони теж не могли тебе заскочити. Мені залишалося лише скласти докупи всі твої пересування з їхніми даними. Правда, це сталося, коли ти вже відплила.

— Тобто це ти мене видала?

— Це ж наш обов’язок, — проказала вона з невинним виглядом. — Хіба не так? Ми ж ходили по місту з тобою в парі. Ми одне ціле. Ми в цьому присягалися. Ти зламала присягу, й будеш покарана. Але не надто жорстоко. Тобі доведеться надолужити згаяний час. Тому отримуватимеш замовлень більше за інших. Але в цьому теж є своя вигода. Дістанеш більше зиску.

— Невже ти втамувала свою захланність і готова поступатися замовленнями?

— Не бійся, нам усім завдань вистачить. Як ти здогадалася, що я Амальтея? Тобі вже хтось про мене розповів? — запитала вона роздратовано.

Я ледве не ляпнула, що у Львові перебуває ще одна сестра крові, але стрималася.

— Сама здогадалася. Ти ж приїхала за нитками. А де нитка — там голка. Крім того, ти перша з нас вийшла заміж. Усе, що ти розповідала про свого першого чоловіка, виявилося брехнею. Ти і його вбила.

Вона наїжилася, вхопила мене за руку й стиснула, аж її пальці побіліли:

— Якого дідька! Хто тобі все це намолов? Хто?

— Заспокійся. Я теж умію збирати інформацію.

— Ти не повинна цього робити, — прошипіла вона, відпускаючи мою руку. — Це заборонено. — Потім простягнула мені папірчик. Я вже здогадувалася, що це, але розгортати не квапилася, бо не чекала нічого для себе доброго. — Розгорни, — промовила вона твердо. — Це твоє замовлення. Ти знову з нами.

Вона дивилася на мене з неприхованим гнівом. Куди й поділися уся її лагідність і чемність, які вона демонструвала в Ґданську. Зараз я бачила перед собою пантеру.

— Я ніколи не була з вами, — твердо промовила я.

— У монастирі була. В Празі була. І тепер будеш.

Я розгорнула папірець і побачила суцільну абракадабру, писану дрібним мачком, але я знала, що так має бути, бо для того, щоб прочитати ім’я жертви, треба на папір накласти пергамент з дірочками навпроти потрібних літер. Не знати, чому я його не викинула, хоч не раз і поривалася, й носила в кишені на грудях, маючи небезпідставну підозру, що може ще мені згодитися. Наблизившись до вікна, звідки лилося світло, я склала докупи папір і пергамент і прочитала тільки два слова: «Мартин Айрер». В мене затремтіли пальці. Це я повинна його вбити? Хто його замовив? Запитувати про це марно, сестри ніколи не знали імен замовників. Та безперечно замовив хтось місцевий. І що тепер? Я почувалася розгубленою.

— Ти надовго? — поцікавилася я.

— Якраз доти, доки не виконаєш замовлення. Судячи з твоєї реакції, ти знаєш цього чоловіка.

— Авжеж, знаю.

— Аптекар... — промовила вона. — Нічого особливого. Буде нескладно проштрикнути його улюбленим твоїм методом. Майстер Кеведо був би задоволений тобою.

— Він з тобою теж займався. І ти демонструвала не гірший талант.

— Куди мені до тебе! — Вона виразно кпила. — Завтра при нагоді познайом мене з тим аптекарем. Мене щось голова зранку поболює.

— Він не просто аптекар, а талановитий хірург. Найкращий у Львові. Кому він міг стати на заваді?

— Цього нам ніколи не довідатися. І ми такі речі не обговорюємо. Він може бути Господнім праведником, ба навіть херувимом, але коли орден прийняв за нього оплату, він приречений. І ти це добре знаєш.

— Не може бути, що ти приперлася до Львова лише для того, аби вручити мені цей папірчик, — сказала я. — Кого ти повинна закатрупити?

— Це вже не твоя справа. У тебе є три дні. Потім мені треба буде виїхати звідси, але я мушу переконатися, що справу зроблено. — Дорогою до палацу вона сказала: — Сподіваюся, тобі вистачить здорового глузду нікому з цим не звірятись.

Я кивнула. Однак мені не давала спокою думка про її замовлення. Кого вона приїхала вбити? Яка ж я дурна, що привела її сюди! А що, як це Йоган? Він же ж казав, що й на нього полюють.

— Труді, — промовила я якомога мирнішим тоном, — заради нашої дружби скажи: кого ти повинна вбити.

— Боже, яка ти наївна! — Вона розсміялася. — У нас нема почуття дружби. У нас нема почуття любові. У нас нема ні батька, ні матері, ні чоловіка. Є тільки ми — сестри крові. Ми крижані королеви в королівстві зими з льодом замість серця. Інакше не виживемо, розумієш? Не виживемо в цьому задрипаному, повному лайна світі! Я бачу, ти добряче розм’якла, поки ховалася від нас. Пора отямитися. Оце замовлення, яке я тобі вручила, водночас і останнє попередження. Не виконаєш — хтось отримає замовлення на тебе. Дай Боже, щоб не я. Але... — Вона зупинилася і показала рукою на небо, що червоніло в променях заходу: — Яка краса! Чи не правда? — Потім обернулася до мене, поклала мені руку на плече й сказала: — Я ще не отримала свого замовлення. Мені сказано було приїхати сюди й знайти тебе. Моє замовлення прибуде до мене завтра на одному з кораблів.

— Що? Ще одна наша сестра? Тут що — з’їзд сестер крові планується?

Вона розсміялася.

— Це не обов’язково сестра. Можуть передати будь-ким. Це ж лист, з якого непосвячений не розбере нічого.

Отже, ще є трохи часу. На що? Невідомо. Бодай на те, щоб усе обдумати. Вона підвела мене до дерев’яної лави, збоку височів великий вазонок у формі русалки, з якого визирали барвисті хризантеми. Труді простягла руку й виловила з квітів пляшку вина.

— Як бачиш, я подбала, щоб ми могли люб’язно поговорити.

Ми вмостилися