Читати книгу - "Апологія Сократа. Діалоги"

[E] Цим разом візникові доводиться ще гірше, ніж попередньо. Він перехиляється назад, немов на перегонах перед метою, ще сильніше натягає вуздечку, затиснуту зубами зухвалого коня, так що лайливий язик і щоки того стікають кров’ю, пригинає до землі його крижі й клуби, завдаючи йому такого болю, що зухвалий кінь після кількох таких уроків стає покірним і слухняно підкоряється волі візника, втрачаючи зухвалість, а дивлячись на красеня, завмирає від страху. Отож врешті-решт [255] душа закоханого слідує за коханим із сором’язливістю та пошаною.

Хто не вдає закоханого, а опанований справжнім почуттям, той щиро обожнює свого улюбленця. А юнак, хоч і відчуває до нього природну прихильність, але спершу уникає свого залицяльника, бо на нього впливають докори з боку товаришів чи інших осіб, [B] мовляв, не личить зближатись із закоханим. Однак із часом молодий вік і неминучість роблять своє: він погоджується з тим спілкуватися. Адже ніде не написано, що поганий повинен дружити з поганим, а хороший з хорошим — ні.

Коли юнак стане розмовляти й товаришувати із закоханим, то його вражає доброзичливість залицяльника, і він переконується, що всі його близькі й друзі не можуть іти ні в яке порівняння з цим одержимим Богом другом.

А поводячись так тривалий час і зустрічаючись у гімназіях та інших місцях зібрань, [C] вони зближаються між собою. Тоді-то струмінь променів, який Зевс, полюбивши Ганімеда{250}, назвав потягом, щедро спливає на улюбленця, частково проникаючи в нього, а частково переливаючись назовні, коли той уже переповнений. Подібно, як вітер або звук, відлунюючи від гладеньких і твердих предметів, знов лине туди, звідки походить, так і струмінь краси повертається до красеня крізь очі — звичайним шляхом проникання в душу. [D] І коли цей струмінь туди проникне, він рясно зрошує отвори пер, прискорює їх ріст і наповнює любов’ю душу улюбленця. Отже, він любить, але не знає кого, не усвідомлює свого стану й нездатний його пояснити, як той, хто заразився хворобою очей{251}, не може подати її причини. Адже він не помічає, що в закоханому, немов у дзеркалі, він бачить самого себе. Коли той при ньому, то в нього самого, як і в того, біль вгамовується. Коли ж його немає, то улюбленець тужить так само, як і той за ним, і його взаємність — [E] це лише подоба любові закоханого; а називає і вважає він її не любов’ю, а дружбою.

Як закоханий, так і він запалюється бажанням — хоч не таким сильним — бачити один одного, торкатись, обіймати, лежати разом; ясна річ, незабаром він і почне так робити.

Коли вони так разом лежать, тоді [256] неприборканий кінь закоханого має що сказати візникові й у нагороду за таку працю вимагає хоч дрібку насолоди. Натомість кінь улюбленця не має що сказати, і той, сповнений полум’яної жаги, безпорадний, обіймає закоханого, цілує й пестить як найбільшого друга. Коли вони разом лежать, він готовий не відмовити ні в чому, аби той тільки попросив. Але другий кінь разом із візником противляться цьому, бо так їм наказує сором’язливість і розум.

Якщо в них беруть гору кращі духовні якості, які [B] скеровують їх на чесне життя й заняття філософією, то закоханий і його улюбленець живуть собі щасливо й у злагоді, поводячись скромно та зрівноважено. А це тому, що зуміли втихомирити ту частину душі, в якій таїлось зло, натомість дали повну волю тій, в якій закладена чеснота. Після смерті, набувши крил і легкості, вони здобувають перемогу в одному з трьох видів справжніх олімпійських змагань{252}, а більшого добра не може нікому дати ні людська розсудливість, ні божественна нестяма.

[C] Якщо ж вони ведуть життя нікчемне, далеке від філософії, сповнене честолюбства, то може статися, що неприборкані коні здолають їх душі, захопивши їх зненацька в хвилину сп’яніння або під час іншого безтурботного поводження, зведуть їх разом і змусять вибрати й зробити те, що загал вважає за найбільше щастя. Зробивши це один раз, вони й надалі будуть займатися тим же, хоч і зрідка, [D] бо така поведінка не знаходить схвалення всієї душі. Вони також живуть дружно, хоч уже не так, як перші, поки триває їх любов і навіть коли вона промине. Вони вважають, що, зобов’язавшись дотримуватись вірності один одному, не личить порушувати зобов’язання й ворогувати. У хвилину смерті вони покидають тіло, хоч не окрилені, але сповнені прагнення окрилитись, так що вони також одержують чималу винагороду за свою любовну нестяму. Адже не годиться, щоб сходили в темряву й пускалися в підземну мандрівку ті, які вже ступали по піднебесних дорогах; навпаки, [E] їм призначено долею вести життя світле та бути щасливими, мандруючи разом, а коли стане строк, одночасно дістати крила за те, що колись кохали.

Ось скільки великих і божественних дарів може дати тобі, юначе, дружба закоханого. А спілкування з незакоханим, розчинене нетривкою розсудливістю, приносить тільки нетривкі та скупі плоди, породжує в душі милого нікчемний світогляд, який юрба вихваляє як чесноту. Це врешті-решт спричиниться до то­го, що [257] душа буде дев’ять тисяч років бездумно поневірятись по землі й попід землею.

Отак, дорогий Ероте, в міру наших можливостей приносимо тобі як подарунок найкращу і найпрекраснішу покаянну промову. Довелося виголосити її заради Федра, до того ж вдаючись до більш поетичних висловів. Вибач мені за першу промову та схвали другу. Будь же прихильним і доброзичливим: [B] не відбирай у мене й не губи в гніві ласкаво дарованого мені мистецтва кохання. Посприяй же, щоб я став іще дорожчим красеням, ніж був досі. Якщо в попередній розмові ми з Федром висловили щось неприємне тобі, то вважай винуватцем цього Лісія: він-бо батько тієї промови. Відверни його від подібних промов, а приверни його на бік філософії, до якої вже звернувся його брат Полемарх, щоб оцей прихильник Лісія перестав вагатись, як зараз, а присвятив своє життя тільки Еротові й філософії.

Ф е д р. Молюся й я з тобою, Сократе: якщо так для нас краще, нехай так і збудеться. А я вже давно захоплююсь твоєю промовою, тим, наскільки ти краще опрацював її, ніж першу. [C] Я навіть боюсь, коли б Лісій не видався мені безпорадним, якби забажав по­змагатись і виголосити ще якусь промову. Та й чи знаєш ти, дивний чоловіче, що не так давно один