Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ось вам (на «ви», бачите, по-культурному!) міжнароднє право, фарфлюктер гунде! (проклята собако) — гукає на всю комендантську, тупотить, бризкає отруйною слиною крізь золоті зуби і напомповує себе, щоб ударити ще.
Я прошу толмача сказати панові офіцерові, що він не має права так робити, і що я далі ні слова не відповідатиму на його запити. Не знаю, як йому толмач переказав це останнє моє слово, але Швестер одійшов од мене до столу, і тільки, видихаючи накопичену в собі лють, застукотів кулаками по столу, переказавши через толмача і своє останнє слово:
— Подається на затвердження панові генералові, комендантові табору, вирок — розстріляти.
Знову закували й кинули в темний закалабок у кінці коридору комендантської, де я знайшов несподівано і побратима в горі.
Там сидить, уже другий тиждень відбуваючи кару за намір утікати, підпрапорщик, фельдфебель якогось сибірського полку. Високий, білявий, здоровий на зріст і вигляд, але вже досить замучений карою, чоловік.
Він оповідає, що пробував утікати кілька тижнів тому так само з території робіт уночі, з зібраною ним компанією — вісім чоловіка. Вони натрапили на жандарма, на них стріляли (потім виявилося, що це було якраз того вечора, коли тікав і я, і коли несподівані постріли і крики так були налякали мене), одного поранили і нікому не дали втекти… Тих усіх уже повідпускали, а його засудили (кахи, кахи! — він безнастанно бухикає і в грудях йому хрипить, аж клекотить) — засудили на місяць нелюдської кари, як організатора втечі.
Два тижні вже його б’ють шпіцрутенами, а через день вішають до стовпа на дві години. Йому побите тіло взялося струпами, що вже не загоюються, і він уже, мабуть, не дотягне…
Він таки не дотяг — через тиждень помер під час чергової екзекуції шпіцрутенами.
Коли я переказую йому про присуд мені, він заспокоює:
— Брешуть. Лякають. Цього не буде. Розстріляти не мають права, кахи, кахи, кахи!..
Мені прикро викликати співчуття до себе у цього нещасного, і я промовчую про те, як мене ляйтенант Швестер учив «права»…
Другого дня ляйтенант Швестер, — він уже сьогодні не такий скажений, — оголошує мені «милостивий» присуд пана таборового генерала: мене не розстріляють, бо він, Швестер, «дуже генерала за мене просив», і мені призначено половину того, до чого засуджено фельдфебеля сибірського полку.
Мене мають бити день шпіцрутенами, а через день вішати до стовпа впродовж двох тижнів.
Першу порцію кари стовпом має відпустити мені той самий симпатичний начальник караульної команди румун, що так божественно нагадує дядька Панаса з Правобережжя.
Коли надходить той час, мене розковують і виводять попід руки на відкриту веранду комендантської, де в стовпі, що підтримує будинок, на аршин вище зросту людини від підлоги, забито здорового залізного гака.
Тоді караульний начальник викликає двох «гемайних» (рядових солдат) і вони туго зв’язують не дуже товстою вірьовкою, щоб глибше в тіло в’їдалася, обидві ноги докупи нижче кісточок, трохи вище п’ят. А кінець довгої вірьовки протягають уздовж спини, крутять назад руки, зв’язують їх докупи, а кінець вірьовки закидають на залізний гак.
Зав’язувати вірьовку на гаку підходить сам караульний начальник, я з глибокою вдячністю до мимовільного ката бачу, що сам він береться за це неспроста, — про це мені кажуть його глибоко зажурені очі, а остаточно переконує те, що, прив’язуючи вірьовку з моїм тілом до гака, він робить це делікатно і попускає вірьовку стільки, щоб носки моїх черевиків торкалися підлоги.
І відвертається. Дивиться на годинника, щось каже поставленим проти мене, як ритуал вимагає, вартовим — одному з наставленим у мої груди багнетом і другому — з повною води садовою поливальницею, а сам, не глянувши на мене, хутко зникає в караульному приміщенні.
Надворі виє лютий осінній вітер, розкидаючи жмутками мокрий сніг із крижаним дощем, гойдає мене коло стовпа, як ярмаркового комедіянта, пронизує тіло гострими голками холоду.
Тут, у незапамороченій, покищо, голові в’ються метеликами і складаються в віршовані рядки такі слова мого посланія:
ДО БРАТА
«Тепер і я вже, брате дорогий,
Пройшов той чорний шлях (як зветься?),
Куди закляті людства вороги
Зганяють все, що з темрявою б’ється.
Заковані і я вже руки мав
В кайдани сталеві, іржаві
Й осінній вітер мій півтруп гойдав
Коло стовпа культурної держави…
Але різийця навісна
Мене від тебе нагло відділила
І в тім, — трагедія страшна:
Тобі, в твоїй борні з душі світила
Ідеї ясної зоря,
А я… «за батюшку царя!»..
Я пригадую тут поневіряння мого брата в царських тюрмах та на засланнях (бо був українським ес-деком), хочу прирівняти свої страждання тепер до його тодішніх мук, але нічого не виходить: боляче стискається серце…
Минає хвилина, три, п’ять… На десятій хвилині тіло наливається жаром, починають мліти викручувані вгору вагою тіла руки, терпнуть стягнуті туго вірьовками ноги…
На п’ятнадцятій хвилині десь узявся ляйтенант Швестер, що я його досі, від часу оголошення присуду, не бачив. За ним тупотить покірний і, здається мені, трохи переляканий караульний начальник румун.
Швестер оглядає стовпа зо мною згори донизу, і, коли очі його доходять до носків моїх черевиків, що ледве-ледве торкаються підлоги, він з прокльонами кидається до стовпа і власноручно підтягає вірьовку на піваршина вгору. А тоді повертається до румуна і всю оскаженілу лють своєї офіцерської душі виливає йому в обличчя, тупотить ногами, вихрить перед самими пишними вусами кулаками. Румун стоїть струнко — не змигне.
Коли, переказившись, Швестер зникає в комендантському кабінеті, румун підходить до мене, діловито оглядає моє скручене тіло, підбадьорююче шепоче:
— Нічого, руський, терпи трошки…
І підморгує — так, щоб не бачили вартові. Ще через чверть години муки стають нестерпні, кричати й борсатися не можна, бо вартовий з багнетом має наказ колоти неспокійного.
Можна тільки вмлівати, непритомніти від несамовитого, нелюдського болю. Тоді другий вартовий збризне з поливальниці водою, щоб вернути жертві свідомість, щоб із призначених їй двох годин на пекельні муки жодної хвилини не схитрувала вона вкрасти.
За всі дві години мене одливають водою тільки двічі. Потім одв’язують,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
