Читати книгу - "Ключі Марії"

Вони покинули кнайпу і вирушили в гори. Арета йшла попереду, й з усього видно було, що дуже добре орієнтується в маршруті, бо не роззиралася, не зупинялася, а ступала впевненими кроками.

З дитинства Олесь мріяв про сестру, а що її не було, то вигадав її, спілкувався з нею в своїй уяві, радився з нею, і якби вона одного дня з’явилася, він би навіть не здивувався. Але з часом він так сильно зріднився з нею, що вона проникла в його потаємну уяву, йому вже замало було того, що вона є, що може з нею подумки спілкуватися, бо вона тепер шепотіла на вухо чутливі слова, вони цілувалися з усією пристрастю, він пестив її перса, а вона спокушала його на більше. І ставало зрозуміло, що це вже не сестра, що це його особиста богиня, заради якої він готовий на все, але й вона готова на все заради нього.

В один момент, коли вони з Аретою піднімалися плаєм поміж високих сосен й вона озирнулася, Олесеві здалося, що це і є та його омріяна уявна сестра, бо була неймовірно схожа на той образ, який він виснив у своїй уяві. Він був здивований, що досі нічого подібного не помічав у ній, хоч і тягнуло його до неї, а деякі риси, здавалося, були звідкись знайомі. Усвідомивши цей дивовижний збіг, він дійшов висновку, що й голос в Арети схожий на той, який звучав у його мареннях, і він ледве стримався, щоб не гукнути до неї: «Сестро моя! Ти зі сну випливаєш, як з озера подиху! Вуста малюєш стеблом звіробою, очі обводиш холодних долин імлою...»

Стежка пнялася через ліс, що вище вони піднімалися, то більше ліс рідів. Окремі стовбури були покалічені рогами оленів.

— Перетинати кордон будемо вночі, — сказала Арета, коли вони вийшли на гору й побачили по той бік при місячному світлі широкі полонини та подекуди хатки пастухів.

Вони сіли на траві й розклали харчі. Сало розпарилося й виглядало не надто апетитно, Арета відмовилася його їсти, та й Олесь їв через силу. Вона їла тільки сир і хліб, запиваючи водою. З собою ще мала черешні, якими поділилася з Олесем.

— Червень, — промовила вона. — Гарний місяць. І гарна назва. Шкода, що лише місяці мають назви, а тижні не мають. А то був би ще трояндень, черешень, вишень, малинень...

— Румбарбарень, — додав Олесь, сміючись.

— А чом би й ні? Яка чудова назва: рум-бар-барень... Люблю пляцок з румбарбаром... — раптом спохмурніла. — Але цей місяць для мене дуже тривожний. Щось має відбутися.

— Щось погане?

— Як сказати... — стенула вона плечима. — Для одних погане, для других добре. Тільки я не знаю, що саме. Можу лише здогадуватися з того всього, що вже відбулося.

— Маєте на увазі війну? Так, про неї говорять всі. Але якщо нападуть німці, то для українців це добре. Вони зможуть нарешті позбутися російської неволі. В такому випадку моєму батькові більше нічого не загрожуватиме.

У нього зародилася думка, що, можливо, не варто переправляти батька сюди, якщо готується війна, але й ці сумніви Арета розвіяла.

— Який же ви наївний! Росіяни при відступі знищать усіх, кого вважатимуть шкідливим елементом, усіх запідозрених у націоналізмі чи патріотизмі. А передусім інтелектуалів. Так, як вони це робили в 1915-му році, коли відступали під ударами австрійської армії, а потім у 1920-му, коли відступали перед польською та українською арміями.

— Але, якщо тато ще не розкрив тієї таємниці, яка їм потрібна, то вони не можуть його вбити.

— Тоді вони вивезуть його до Москви, і він там для них працюватиме. А ми вже нічим йому не зможемо допомогти.

— Ви не докінчили своєї розповіді про Ольгерда і Марію, — нагадав він.

— Доля їхня була трагічна, — промовила вона зі смутком. — Папські посланці їх вистежили в Києві. Ольгерда вбили, Марію полонили. Але княжі дружинники її відбили. В Києві її звинуватили у відьмацтві й спалили.

— Що вона зробила таке, що її звинуватили у відьмацтві?

— Вона під час битви з половцями покликала на допомогу янголів. Янголи з’явилися в золотих обладунках і помогли розбити ворога. Але церковники вважали, що янголів покликали їхні молитви, а не прохання дівчини, звернені до неба.

— То вона згоріла?

— Ні, вона була на мить охоплена вогнем і димом, а потім зникла.

Вечір мовби піднімався з долин, огортаючи їх прохолодою. Ставало відчутно холодніше, й вони вбрали куртки. Коли геть смеркло, стали спускатися, присвічуючи ліхтариками. Але що ближче було до кордону, погасили їх. Олесь не розумів, яким чином дівчина орієнтувалася в темряві, хоч і не суцільній, бо йшла впевнено лише їй знайомим шляхом. Йшла доволі швидко,а йому залишалося лише ступати крок у крок за нею і не втрачати її з очей.

Раптом Арета зупинила його рукою і завмерла. Він прислухався. Щось рухалося неподалік, можливо, звір. То міг бути олень чи дика коза, але не хотілося б зустріти ведмедя. Тиша дзвеніла у вухах, мов струна, вони не наважувалися йти далі й чекали. Щось підступало ближче. Арета нагнулася, підібрала грубий уламок гілки й жбурнула в той бік. Враз сполохано застукотіли чиїсь ноги, ламаючи галузки, мабуть, дика коза чкурнула в глибінь темряви. Вони передихнули.

Спуск, здавалося, тривав вічність, бо йшли вони повільно, щоразу прислухаючись. Але ніде не було живої душі, лише інколи з шумом змахував крильми невидимий птах над головами. А незабаром почулося хлюпотіння струмка. Вдалині вони побачили світло, що, здавалося, блимало, але то була ілюзія, бо щойно вони зупинилися, світло блимати перестало.

— То вікно прикордонної стежі, — шепнула Арета. — Ходімо вбік.

Вони зробили гак і вийшли на галявину. Перш, ніж її перетнути, причаїлися й наслухали, а потім поволі стали рухатися. Попереду заблимали світелка — то прокидалося село, починали зголошуватися півні, а на сході зажевріло. Вони сіли на поваленому дереві перепочити.

До обіду вони без пригод дісталися Львова. Телефон професора безперечно прослуховувався, а вхід до будинку стерегли. Отже, залишалося тільки якимсь чином виманити його з дому. Але й це було ризиковано, бо за ним так чи інак мусив бути хвіст. Та вони мали надію, що в такий час він ще міг бути в університеті.

— Не думаю, що в університеті його вистежують агенти, — сказала Арета, коли вони опинилися в парку Костюшка. — Там його пильнують сексоти, а вони мене не знають. Правда, знають тебе. Отже, мушу йти я. Не знаю, чи зі мною твій батько буде розмовляти. Хоча... можливо, вже докопався до істини. Ану — я ризикну, — сказала вона рішуче і, спритно зібравши волосся у вузол, сховала його під беретку — улюблений антураж всіх совєток. Потім швиденько намалювала яскравою червоною помадою вуста, знову ж таки, як то було в совєтській моді, і запитала: — Ну? Як я вам?

— Господи! Бодай би не приснилася! — засміявся Олесь, бо Арета й справді миттєво споганіла, перетворившись на розпацьканих приїжджих секретарок.

Розділ 61

Київ, листопад 2019. Зустріч, що не відбулась, принесла більше результатів, ніж Бісмарк очікував. І на обрії він побачив Грецію

— Що