Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
V
Вочевидь, Ренсом заснув, щойно вибравшись на берег, бо не пам’ятав більше нічого, аж доки його не розбудив пташиний спів — принаймні, так йому здалося крізь сон. Розплющив очі і справді побачив неподалік птаха — довгоногого, схожого на мініатюрного лелеку, от тільки співав він радше як канарка. Навколо панував уже білий день, лишень трішечки пойнятий звичним для Переландри, а сьогодні ледь помітним серпанком, і Ренсом, передчуваючи у глибині душі, що цей день принесе чимало цікавих пригод, спершу сів, а тоді й підвівся на ноги, потягнувся і роззирнувся довкола. Побачив, що знаходиться не на помаранчевому, а на «своєму» острові, тому, де жив, відколи опинився на цій планеті. На морі стояв мертвий штиль, і дійти до води було зовсім не важко. Він ступив кілька кроків і завмер від здивування: острів зеленої жінки плив майже поруч, його відокремлювала від нього тільки вузенька протока футів п’ять завширшки. Світ довкруги виглядав зовсім інакше, ніж напередодні. Відкритого моря ніде не було видно; з десяток чи й трохи більше островів зійшлися докупи, утворивши таку собі подобу невеликого плавучого континенту — вочевидь, дуже недовговічну. На протилежному березі, сказати б, вузенького потічка, що розділяв тепер острови, з’явилася жінка. Вона неквапом ішла собі, ледь схиливши голову, плела щось із блакитних квітів й упівголоса наспівувала, а коли Ренсом окликнув її, зупинилася і глянула йому просто у вічі.
— Я була молода вчора… — почала вона, та до Ренсома значення її слів доходило дуже повільно. Вони нарешті зустрілися, і це справило на нього просто приголомшливе враження. Зрозумійте мене правильно: його приголомшило зовсім не те, що на жінці, як і на ньому самому, не було жодного одягу. Це збентеження не породжувалося ніяковістю чи хіттю — і те, й інше ніби залишилося на Землі, ген-ген, за мільйони миль звідти, і нітрохи його не турбувало; якщо він і соромився трохи свого тіла, то не через відмінність між статями, а тільки тому, що знав: воно все-таки має доволі смішний вигляд. Ще менше лякав Ренсома зелений колір її шкіри; навпаки, у цьому світі цей колір виглядав надзвичайно гарно й абсолютно доречно, натомість його тіло — з одного боку хворобливо бліде, з іншого обпечене до червоного, — справляло, либонь, не надто приємне враження. Тож особливих причин бентежитися наче не було, та все ж його невідь чому охопило сум’яття, тож довелося попросити жінку повторити те, що вона сказала.
— Вчора, коли я з тебе сміялася, я була молода. Тепер я знаю, що люди у твоєму світі не люблять, коли з них сміються.
— Ти була молода?
— Так.
— А хіба сьогодні ти не молода?
Жінка на кілька секунд замислилася так глибоко, що у неї аж випали з рук квіти.
— Тепер я розумію, — озвалася вона знову. — Справді, дуже дивно казати про себе, що ти молода. Але ж завтра я стану старшою, і тоді скажу, що сьогодні була молода. Ти маєш рацію. Ти приносиш мені велику мудрість, Пістрявий.
— Яку мудрість?
— Тепер я знаю, що можна дивитися і назад, і вперед, і бачити, як змінюється день: він один, коли приходить, інакший, коли ти перебуваєш у ньому, і ще інакший, коли йде геть. Як хвилі.
— Але ж сьогодні ти тільки трішечки старша, ніж учора.
— Звідки ти знаєш?
— Одна ніч — це не так уже й довго, — пояснив Ренсом.
Жінка знову задумалася, та раптом обличчя її просвітліло.
— Розумію, — сказала вона. — Ти вважаєш, що у часу є довжина, тобто ніч — завжди лишень ніч, хай що ти встиг зробити, доки вона тривала… схоже як від цього дерева до он того — стільки-то кроків, байдуже, швидко ти йдеш чи повільно. Взагалі-то так воно і є. Але ж хвилі не завжди йдуть одна за одною на однаковій відстані. Бачу ти прибув із мудрого світу… якщо тільки це мудрість. Я ніколи раніше такого не робила… ніби виходиш за межі життя і дивишся звідтіля на себе живого так, немов ти не живий. У твоєму світі всі так роблять, Пістрявий?
— Що тобі відомо про інші світи? — запитав Ренсом.
— Мені відомо таке: над дахом нашого світу починаються Глибокі Небеса, найвища височінь. А наші, нижні світи — зовсім не такі пласкі, якими здаються, — тут вона повела рукою навколо. — Вони наче зіткані у невеликі кульки, і ці кульки плинуть у височіні. На найстарших і найбільших є те, чого ми ніколи не бачили і не могли б навіть збагнути. А молодші Малелділ заселив створіннями, схожими на нас, які дихають і народжуються.
— Як же ти про все це довідалася? Адже дах вашого світу надто щільний, і вашому людові не видно через нього ні Глибоких Небес, ні інших світів.
Досі обличчя у жінки було серйозне, та тут вона заплескала у долоні й посміхнулася; завдяки цій посмішці Ренсом ніби побачив її у цілком новому світлі. В нас, на Землі, так посміхаються хіба діти, та в ній не було нічого дитячого.
— Розумію, — мовила вона. — Я знову стаю старшою. У вашого світу немає даху. Ви дивитесь просто у височінь і на власні очі бачите великий танок; так і живете — всякчас у страху і в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За межі мовчазної планети. Переландра», після закриття браузера.