Читати книгу - "Без крові. Така історія"

— Ви б такого ніколи не скоїли.

— Ви мене не знаєте.

Чоловік усміхнувся. Було помітно, що особливого бажання розповідати він не має і в той же час йому кортіло це зробити.

— Слухаю, — мовила жінка.

Тож він розповів.

— Це все через той щоденник. Знаєте, у певну мить вона почала вести щоденник. Власне, це був і не зовсім щоденник. Щось із записаного там ставалося насправді, але все інше — було неправдою. Вона сама все вигадувала. Не знаю, як вам це пояснити. Вона вигадувала свої вчинки чи те, що ми буцімто робили разом. І все це було неймовірним. Це був наш прихований бік, навіть найгірші його прояви. Знаєте, що таке «прихований бік»?

— Так.

— Усе це було записано в щоденнику. Вона писала в ньому майже кожного дня і залишала повсюдно. Навмисно, щоб я прочитав його. І я читав. А потім клав на місце. Ми ніколи про це не говорили, але обидва знали. Так тривало якийсь час. У цьому було щось більше, ніж спати разом чи кохатися. Було щось дуже особисте, розумієте?

— Так.

— Я відчував, що ми ніби заручені. А потім був той вечір із шкарпетками і трусами й всім іншим. Наступні кілька днів усе було, як і зазвичай. Але одного дня, коли вона була на уроках, я взяв щоденник і прочитав там, що я пішов. Що я зник, не сказавши ні слова, залишивши фургончик з ключами в замку і всіма фортеп’яно всередині. Потроху мені почало це видаватися дивним, хоч я і не брав цього близько до серця. Одначе кілька днів по тому в щоденнику й далі писалося, що я не з’явився. А в кінці було написано, що я пішов назавжди, що я звільнився і зник без жодних пояснень. Тоді я все втямив. Я зробив усе достоту так, як було написано в щоденнику. Я пішов тією ж дорогою, що була описана в щоденнику, і зробив це саме в такий спосіб. Я звільнився з роботи і, без жодного слова, зник у безвісті. Ось так усе і скінчилося.

— І ви з нею більше не зустрічалися?

— Ні.

— Але ж це безглуздя.

— Відверто кажучи, я гадав, що колись, у якийсь спосіб, вона дасть мені зрозуміти, яким мав бути наступний крок. Я сподівався, що у неї все під контролем і одного дня ми знову возз’єднаємось. Безперечно, після тієї останньої сторінки в щоденнику мала бути і наступна, вона її напише, а я прочитаю. Я вбив собі в голову, що треба лише почекати, а вона про все подбає. Але ж ні, усе сталося не так, як гадалося.

— І вона більше не давала про себе знати?

— Ні.

— Можливо, вона шукала вас, але не знайшла.

Чоловік усміхнувся.

— Може, й так.

— Як це «може»? Хіба ви не лишили для неї по собі якийсь слід, щось таке, за допомогою чого дівчина могла б вас знайти?

— Не знаю. Може, лише одно, багато років по тому. Якось я дещо для неї залишив з моїх речей в єдиному місці, куди б вона могла приїхати, шукаючи мене.

— І що ж ви їй залишили?

— Усе своє життя, — відповів чоловік.

— Тобто?

— Ні, це надто довго пояснювати.

— То поясніть.

Чоловік простягнув руку і на мить доторкнувся нею жінчиного обличчя, а потім поклав її на стіл, на руки нової знайомої.

— Справді, то дуже довга історія, не змушуйте мене розповідати її.

Жінчині руки лежали непорушно в його долонях.

— Може, вона не була справжньою жінкою вашого життя. Знаєте, ймовірно, то була лише примхлива дурепа, яка до того ж приховувала свою фригідність.

— Ні, вона зовсім не була такою.

Потім він сказав, що вона, безсумнівно, була жінкою його життя.

— І чому ж?

— Бо була поганою. Вона була божевільна, зла і геть неправильна. Ця жінка була справжньою, якщо ви розумієте, про що я. Вона — дорога, сповнена безглуздих поворотів, що йшла у відкрите поле і навіть не замислювалась, чи судилося їй повернутися. Вона навіть не знала, куди йде її путь.

Він на мить замовк.

— Вона була однією з тих доріг, на якій хочеш загинути.

Вони сиділи, тримаючись за руки, і чоловік розповідав щось про себе. Про щось, що йшло з глибин, з найпотаємніших куточків його єства.

— Справа в тому, що в мене ніколи не було іншого вибору, окрім як бути гарним хлопчиком. Я усвідомив, що в цьому полягає шлях до порятунку себе.

Здавалось, він шукав щось очима в повітрі.

— Але, може, це й неправильно, — промовила жінка.

Вона витягла свою руку з його долоні. Заправила прядку на потилицю. Їй було ніяково через усе це. Їй подобалося, але вона почувалася спантеличеною. У тиші з радіо лунали звуки повільної музики. Вона цілком серйозно подумала, а чи не запросити чоловіка на танець. Щоб утриматися від спокуси, вона спитала перше, що спало на думку.

— Ви якось дивно говорите, тобто, з дивним акцентом.

— Я довго жив у Англії, тож у вимові залишився певний СЛІД.

— Ви знаєте англійську?

— Так, я її вивчив.

— У кінці війни, я чула, як нею говорили солдати, американські солдати. Вони мені страшенно подобались.

— То гарна мова.

— А скажіть-но мені щось англійською.

— Що вам сказати?

— Обирайте самі. Що схочете.

— Its great to be here.[16]

— Як гарно. Повторіть ще.

— So nice, you are so nice, and its so great to be here with you.[17]Жінка всміхнулася, взяла келих і відпила ковток вина.

— А ви схожі на справжнього американця. Скажіть, скажіть мені ще щось.

Чоловік усміхнувся і похитав головою на знак незгоди.

— Ну ж бо, скажіть ще щось, ще однісінький раз і все.

— Не знаю, — відповів. Потім промовив: — «Let me kiss you and hold you in my arms». Це рядок з однієї пісні, що була дуже популярною в Англії відразу по війні.

— Про що в ньому говориться?

— Що це — гарне місце і тут почуваєшся добре.

Жінка всміхнулась. Вираз її обличчя став серйозним. Але не надто.

— Ні, скажіть, що ці слова означають насправді.

Чоловік на мить замислився. Потім промовив.

— «Дозволь себе поцілувати і стиснути в обіймах».

Він сказав це спокійно, проте, дивлячись просто в її очі.

Жінка всміхнулася й інстинктивно відкинулася на спинку стільця.

Потім звела очі на вікно. Потім знову поглянула на чоловіка й усміхнулася йому.

— Ви не покуштували фруктів.

— А й справді.

— Може, тоді саме час випити по склянці лікеру, як гадаєте?

— Так, залюбки.