Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Не те, щоб я ототожнював Феншо зі смертю, але щось від смерті в ньому було: для мене він функціонував як троп на позначення смерті. Якби не мій нервовий зрив у Парижі, я б цього ніколи не зрозумів. Я там не помер, але опинився за крок від загибелі, і був момент — ​чи, може, й кілька моментів — ​коли я вже відчував смерть на смак, бачив себе мертвим. Після такого не зцілюються. Якщо таке трапилося раз, то далі тільки повторюватиметься — ​ти житимеш із цим до кінця своїх днів.

Лист надійшов на початку весни 1982 року. Цього разу штемпель був бостонський, а послання стримане, різкіше, ніж раніше. «Не можу більше стримуватися, — ​писано у листі. — ​Мушу з тобою поговорити. Площа Колумба 9, Бостон, 1 квітня. Обіцяю, тут усе завершиться».

У мене лишалося менше тижня на те, щоб вигадати привід поїхати в Бостон. Це виявилося складніше, ніж можна було подумати. Я й далі не хотів, щоб Софія про все дізналася (і це — ​найменше, що міг для неї зробити), але й не хотів їй брехати, хоча ради не було. Два-три дні минуло без жодного прогресу, і врешті я вигадав якусь недолугу байку про те, що треба дещо перевірити у гарвардській бібліотеці. Я навіть не пам’ятаю, що я там мусив подивитися. Мабуть, щось для статті, яку збирався писати — ​хоча, може, й помиляюся. Важливо те, що Софія не заперечувала. Гаразд, сказала вона, їдь собі, і так далі. Мені здається, щось вона підозрювала, але це тільки здогад: зараз марно будувати якісь припущення. Коли мова про Софію, я схильний думати, що нічого від неї не приховаєш.

Я купив квиток на ранковий потяг 1 квітня. Перед моїм від’їздом Пол прокинувся ще до п’ятої й заліз до нас у ліжко. Я встав за годину по тому й тихо вийшов із кімнати, тільки на мить зупинившись на порозі подивитися, як Софія й малий дрімають у сірому тьмяному світлі. Вони лежали, байдужі до світу, — ​тіла, яким я належав. Бен їв банан і щось малював на кухні нагорі, вже вдягнений. Я засмажив нам омлет і сказав, що збираюся на потяг до Бостона. Він спитав, де Бостон знаходиться.

— Десь за триста кілометрів звідси, — ​пояснив я.

— Це так само далеко, як космос?

— Якщо рухатися просто вгору, то щось близько того.

— Краще полети на місяць. Ракета — ​це крутіше, ніж потяг.

— Це вже на зворотному шляху. З Бостона по п’ятницях є рейсові польоти на місяць. Я візьму квиток, як тільки доїду.

— Супер. Розкажеш мені тоді, як там.

— Якщо знайду на місяці камінця, привезу тобі.

— А Полу?

— І йому теж.

— Ні, спасибі.

— Що це значить?

— Не хочу я місячний камінець, а то Пол ще запихне його в рота й подавиться.

— А що хочеш?

— Слона.

— У космосі слонів немає.

— Знаю, але ж ти й не збираєшся в космос.

— Точно.

— А в Бостоні слони, мабуть, є.

— Мабуть, так. Тобі рожевого слона чи білого?

— Сірого. Великого, товстого, зі зморшками.

— Без проблем, таких знайти найлегше. Тобі його в коробці — ​чи привести на повідку?

— А ти приїдь на ньому додому. З короною на голові. Як імператор.

— Імператор чого?

— Імператор маленьких хлопчиків.

— А імператриця в мене буде?

— Звичайно. Мамочка — ​імператриця. Їй сподобається. Може, розбудимо її і розкажемо?

— Не треба, хай краще здивується, коли я повернуся.

— Супер. Вона все одно не повірить, доки сама не побачить.

— Точно. Не будемо її засмучувати, а то раптом я слона не знайду?

— Знайдеш, тату, не хвилюйся.

— А ти чого такий певний?

— Бо ти ж імператор. Імператор може добути все, що схоче.

*

Всю дорогу до Бостона періщив дощ, а коли ми проминули Провіденс, почало навіть збиратися на сніг. У Бостоні я купив парасолю й останні кілометри три-чотири здолав пішки. У сірій мряці вулиці виглядали похмуро, й Сауз-Енд стояв майже порожній: я побачив тільки пияка, групку підлітків, майстра з ремонту телефонних будок і двох-трьох бездомних дворняг. Навколо площі Колумба колом стояло десять-дванадцять будинків, а посередині брукований острівець відтинав її від шосе. Будинок № 9 виявився найобшарпанішому — ​він, як і інші, був чотириповерховий, але якось просів, вхідні двері підперли дошками, а цегляний фасад потребував ремонту. Утім, попри тріщини, було в ньому щось солідне, в дусі елегантного ХІХ століття. Я легко міг уявити великі кімнати з високими стелями, зручні підвіконня в еркерах і ліпнину. Тільки нічого з цього я не побачив. Як виявилося, мені не судилося зайти далі передпокою.

На дверях був іржавий молоточок, напівколо з ручкою в центрі, й коли я її провернув, вона видала такий звук, ніби хтось блює. Стук вийшов приглушений і далеко не сягнув. Я зачекав, але нічого не сталося. Я знову грюкнув молоточком, але ніхто не вийшов. Тоді я поторсав двері й виявив, що вони відчинені — ​я штовхнув їх, повагався і зайшов. Передпокій був порожній. Справа виднілися сходи з поручнями з червоного дерева й голими дерев’яними сходинками; зліва зачинені подвійні двері вели, безперечно, до салону; просто попереду були ще одні двері, також зачинені: мабуть, на кухню. Трошки подумавши, я обрав сходи й саме зібрався підніматися, коли з-за подвійних дверей долинув якийсь звук — ​тихе постукування, а потім голос, але слів я не зрозумів. Я відвернувся від сходів і зиркнув на двері, чекаючи, що голос долине знову. Але нічого не сталося.

Довга мовчанка. А потім голос майже пошепки промовив:

— Сюди.

Я підійшов до дверей і притиснув вухо до щілини.

— Це ти, Феншо?

— Не вимовляй цього імені, — ​сказав голос уже чіткіше. — ​Я не дам тобі вимовляти цього імені.

Рот особи в кімнаті знаходився просто по той бік від мого вуха. Нас розділяли тільки двері, ми були так близько, наче слова лилися просто мені в голову. Це як слухати калатання серця у грудях, як шукати на тілі пульс. Коли він змовк, стало чути, як у тріщину прослизає його подих.

— Впусти мене, — ​сказав я. — ​Відчини двері, впусти мене.

— Не можу, — ​відповів голос. — ​Говоритимемо так.

Я схопився за ручку й роздратовано потрусив двері.

— Відкривай, — ​сказав я. — ​Відкривай, а то двері виб’ю.

— Ні, — ​сказав голос, — ​двері лишаться зачинені.

Я вже не сумнівався, що там, усередині, — ​Феншо. Я хотів би, щоб це виявився якийсь самозванець, але голос був надто знайомий. Він сказав:

— Я стою тут із пістолетом і цілюся просто в тебе. Якщо ти зайдеш, я вистрелю.

— Я тобі не вірю.

— А ти послухай, — ​сказав він, і я почув, що він відвертається від дверей. За секунду пролунав постріл, а потім на підлогу посипався тиньк. Я скористався нагодою, щоб спробувати зазирнути у щілину й роздивитися кімнату, але тріщина виявилася завузька. Я бачив тільки ниточку світла, сіру прожилочку. А потім рот повернувся, й навіть та зникла.

— Гаразд, — ​сказав я, — ​у тебе є пістолет. Але звідки мені знати, що ти той, за кого себе видаєш?

— Я не казав, хто я.

— Перефразуймо. Звідки мені знати, що я розмовляю саме з тим, із ким треба?

— Мусиш мені довіряти.

— Стільки часу минуло, що от на довіру тобі точно не варто розраховувати.

— А я кажу, що я той, хто треба. Цього має бути досить. Ти прийшов, куди треба, і я той, хто треба.

— Я думав, що ти хочеш побачитися. Так у листі написано.

— Я сказав, що хочу поговорити. Є різниця.

— Давай не будемо придиратися до слів.

— Просто нагадую, що я написав.

— Не тисни, Феншо. Мене тут ніщо