Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

газеті розповідалось, що він поїхав слідом за Дженні з Клівленда до Чикаго, що вона трималася соромливо й неприступно, і він довго залицявся до неї, перш ніж одержав її згоду. Це повинно було пояснити їхнє спільне життя на Північній околиці. Ідіотська ця спроба прикрасити справжню історію їхніх відносин обурювала Лестера, хоч він і розумів, що це все ж краще, ніж якісь нахабні вихватки. Увійшовши до вітальні, він дістав газету з кишені і розгорнув її на столі. Дженні, яка знала, що зараз буде, стояла поруч і уважно стежила за його рухами.

— Тут є дещо цікаве для тебе, — сказав він сухо, показуючи на ілюстровану сторінку.

— Я вже бачила, Лестер, — відповіла вона стомлено. — Мені якраз сьогодні місіс Стендл показала цей номер. Я тільки не знала, як ти — бачив чи ні.

— Ну й розписали мене, нічого сказати. Я й не підозрював, що можу бути таким палким Ромео.

— Мені надзвичайно жаль, Лестер, — сказала Дженні, вгадуючи за невеселим жартом тяжкий його настрій. Вона давно знала, що Лестер не любить і не вміє говорити про свої справжні почуття й серйозні турботи. Стикаючись з неминучим, невблаганним, він вважав за краще відбиватися жартами. І зараз його слова означали: «Якщо справі однаково не зарадити, не будемо вболівати».

— Я зовсім не вважаю це трагедією, — продовжував він. — А вжити якихось заходів тут не можна. У них, мабуть, були найкращі наміри. Просто ми зараз надто у всіх на очах.

— Я розумію, — сказала Дженні, підходячи до нього. — І все ж мені дуже жаль.

В цей час їх покликали обідати, і розмова урвалася.

Проте Лестер не міг приховати від себе, що справи його кепські. Батько досить виразно дав йому зрозуміти це в час останньої бесіди, а тепер, на завершення всього, ними зацікавилась преса! Нічого далі вдавати, ніби він, як і колись, близький з людьми свого кола. Вони знати його не хочуть, в усякому разі, ті з них, які дотримуються більш чи менш суворих поглядів. Є, звичайно, і веселі холостяки, й одружені гульвіси, й досвідчені жінки — і заміжні й одинокі, — які, знаючи правду, добре до нього ставляться; але не з цих людей складається його «товариство». По суті, він опинився в становищі ізгоя, і ніщо не може врятувати його, крім рішучого відмовлення від теперішнього способу життя; інакше кажучи, йому слід порвати з Дженні.

Але він не хотів з нею рвати. Сама думка про це була йому дуже огидна. Дженні невпинно поширювала свій кругозір. Вона тепер багато що розуміла не гірше від самого Лестера. Дженні — не просто якась честолюбна кар’єристка. Вона — незвичайна жінка і добра. Покинути її було б підло, а крім того, вона дуже вродлива. Йому сорок шість років, їй — двадцять дев’ять, а на вигляд їй не більше як двадцять п’ять. Виняткове щастя, коли в жінці, з якою живеш, знаходиш молодість, красу, розум, лагідну вдачу й власні свої погляди, тільки в м’якшій і емоціональнішій формі. Батько правду говорив, — він сам влаштував своє життя, сам і проживе його, як уміє.

Досить скоро після неприємного випадку з газетою Лестер дізнався, що батько його тяжко хворий, і з хвилини на хвилину став ждати виклику до Цинциннаті. Проте справи затримували його в конторі, і він ще був у Чикаго, коли прийшла звістка про смерть батька. Лестер був приголомшений і поспішив до Цинциннаті. Образ батька невідступно стояв у нього перед очима. Незалежно від їхніх особистих взаємовідносин, батько завжди був для нього великою людиною — цікавою й визначною. Він пригадував, як у дитинстві батько садовив його до себе на коліна, як розповідав йому про свою юність, яку провів він в Ірландії, і про свої зусилля вибитись в люди, а пізніше прищеплював йому ділові принципи, які склалися в нього на підставі власного досвіду. Старий Арчібалд був правдивий і чесний. Як і він, Лестер не терпів крутійства й вивертів. «Ніколи не бреши, — завжди твердив Арчібалд. — Ніколи не намагайся подавати факти такими, якими сам їх бачиш. Правдивість — це дихання життя, це основа всілякої гідності, і в діловій сфері вона забезпечує добре ім’я кожному, хто міцно її дотримується». Лестер вірив у цей принцип. Він завжди захоплювався войовничою одвертістю батька і тепер важко переживав його втрату. Він шкодував, що батько не дожив до примирення з ним. Йому вже починало здаватися, що, коли б старий побачив Дженні, вона б йому сподобалась. Він не уявляв собі, як саме все могло б влаштуватися, — він просто відчував, що Дженні припала б старому до душі.

Коли він приїхав до Цинциннаті, ішов великий сніг. Вітер шпурляв в обличчя колючі пластівці. Сніг приглушав звичний гомін вулиці. На вокзалі Лестера зустріла Емі. Вона зраділа йому, незважаючи на їхні суперечки в минулому. З усіх сестер вона була найбільш терпимою. Лестер обійняв її й поцілував.

— Як розумно ти зробила, що зустріла мене, Емі, — сказав він. — Неначе минулі часи повернулись. Ну, як наші? Мабуть, усі з’їхалися. Бідний тато, настала і його година. Але він прожив велике, повне життя. Напевно він був задоволений з того, що встиг стільки зробити.

— Так, — сказала Емі, — але після смерті матері він дуже сумував.

Вони їхали з вокзалу, дружньо розмовляючи й згадуючи минуле. В старому домі вже зібралися всі родичі — близькі й далекі. Лестер обмінявся з ними звичайними словами співчуття, але сам весь час думав про те, що батько його прожив довгий вік. Він досягнув своєї мети і помер — подібно до того, як достигле яблуко падає на землю. Вигляд батька, що лежав у чорній труні, посеред величезної вітальні, викликав у Лестера давно забуте почуття дитячої любові. Він навіть посміхнувся, дивлячись на рішуче, з виразними рисами, обличчя, яке немов свідчило про відчуття виконаного обов’язку.

— Добрий був чоловік, — сказав він Роберту, який стояв поруч з ним. — Іншого такого не зустрінеш.

— Правду кажеш, — урочисто підтвердив Роберт.

Після похорону було вирішено, не відкладаючи, прочитати духівницю. Чоловік Луїзи поспішав додому, в Буффало, Лестер — у Чикаго. І наступного дня родичі зібралися в юридичній конторі «Найт, Кітлі і О’Брайєн», яка керувала справами старого Кейна.

Лестер їхав на ці збори, впевнений, що батько не міг обійти його в своїй духівниці. Їхня остання розмова відбулася зовсім