Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Зрештою, все це позаписував у книжках, довідавшись від старих людей, той хитрий всезнайко, той Доників Шекерик Петро13, що отам за Пушкарем сидить високо, а сам від молодців свій рід веде. І про молодців говорити вміє! Говорить, прибріхує днями, ночами, аж серце стискається, брате, і сльози стікають по лиці з жалю за давниною. То, власне, у нього записане те слово – видно, що правдиве,  – від людей старовіку переказане, що «Довбуш був великий практик і філософ великий».

Бо вмів Довбуш оживляти надію, надихав серця бідаків. І всюди знаходив побратимів.

Усюди донині живуть ті оповіді, як то Довбуш заходив до села, як, ідучи у свято на службу Божу, розсипав дукати по стежках, по дорогах і коло церкви. Як сам вишукував бідарів. Як рятував їх від нужди і обдаровував. Як нищив боргові реєстри багатих лихварів, які вже тоді обплутали село своїми мацаками. А ще оповідають, як якось наткнувся на нього якийсь жидівський бідака, який, довго мордуючись над рікою, врешті зловив собі рибку і ніс її додому на шабат. Жидок, поспішаючи додому, міркував собі, що би то було, якби десь зустрів тепер того страшного Довбуша. Аж тут раптом Довбуш виріс із-за скелі. Але відразу заспокоїв бідаку, коли побачив його переляк. І дав йому пару дукатів на шабат.

– Не бійся Довбуша, брате, нічого не бійся. Бо ти бідака, бо ти зі мною одного роду.

Ніколи, ані на мить не забував Довбуш про бідарів, про рід свій.

Також він чемно перепросив за напад Бааль-Шем-Това, великого жидівського віщуна, керівника братства хасидів, який у той час перебував у горах. Довбуш якось зайшов до кам’яної комори на Сокільській скелі. Здивувався, коли застав там зануреного в задуму жида, який навіть на окрики Довбуша не звертав уваги. Роздратований Довбуш підніс топір угору. І тоді святі очі, які сітилися любов’ю до світу, таким сильним сяйвом ударили в нього, що занесена рука застигла в повітрі. Він зрозумів, що має справу зі святим чоловіком і, відступаючи, як присоромлений хлопчисько, висипав йому на кам’яний стіл шапку дукатів. Відтоді міцне побратимство єднало ватажка з віщуном. Ніхто цього не розумів, досі ніхто не розуміє. Навіть ті книги, що їх пустельник отримав від світової Мудрості, зберігаються у Довбушевих коморах разом із заклятими скарбами.

Розповідають також про Довбуша, як він був готовий кожної миті, коли йому хтось поскаржився на тяжку кривду, у гніві та люті помчати, полетіти, хай і далеко, і відомстити кривду або грізно напоумити кривдника. Як, ідучи селом, він брав на руки дітей, як пестив їх, притуляв і своїм хлопцям наказував робити так само. Як говорив із дітьми лагідно, довірливо й жартівливо. Як давав їм добрі та мудрі настанови.

Вість оповідає не лише про добрі наміри Довбуша. Не тільки розводить балачки, яких не можна перевірити. Але й вказує і перелічує, які церкви та скити він будував, що існують дотепер. Як давав гроші на вівтарі, свічники та образи.

Розповідають, що в той час один із опришків не виправдав довіри Довбуша. Зник безвісти з частиною Довбушевих скарбів. Довбуш, знаючи його як чоловіка відданого, мудрого й відважного, не міг цього зрозуміти. Не знав, що про це думати. То гнів закипав у ньому і шумував від однієї думки, що той побратим міг його так ганебно обдурити і зганьбити, то думав собі інакше:

– Ей, щось він там уже, напевно, мудрого надумав. Прийде і здивує мене. Зробить щось таке, чого я ще не бачив.

Але про опришка нічого не було чути.

Аж якось, набагато пізніше, зустрів його Довбуш під час якогось храму у Вербежі, недалеко Коломиї. Очам не повірив:

– Це ти? Що з тобою? Ну! Братку, бідна ж твоя голівонька! Зараз собі побесідуємо.

Колишній опришок знав несамовитість вибухів Довбуша і силу його гніву. Віддаючи Богові душу, просив лише Довбуша піти з ним під церкву, а там він йому все розкаже і покаже. І коли вони подалися туди, Довбуш уже здалека побачив бані нової ясної церкви із золотими верхами. Могутній спів плинув зсередини церкви.

– Бачиш, пане ватажку. Припекли мене гріхи занадто. Напади, вбивства оті мені набридли. Усе те лісове життя. Оцю нову церкву поставив я тут за твої скарби. Роби тепер зі мною, що хочеш.

Довбуш із радістю, але й з добродушним обуренням подивився на колишнього товариша:

– Ех, цапе ти, голово бараняча! Ой, дурний ти, дурний! То так ти знаєш свого ватажка? Чому мені того відразу не сказав? Додав би тобі ще золота на ту церкву.

Обійняв свого старого побратима, і вони пішли разом до церкви на службу Божу.

Ці незліченні історії постійно по-новому оповідають, переживають, а може, вони постійно народжуються. Пояснюють, чому Довбуш усюди мав союзників. Усюди теж мав вуха, як кажуть. Де б не пролунало вороже слово, воно відразу доходило до вух Довбуша. Тоді раптово й неждано виростав, як з-під землі, котрийсь із опришків або навіть з’являвся сам Довбуш. І міг покарати або принаймні добре налякати косоокого буркотуна, недоброзичливого критика, пліткаря зі сверблячкою на язику, грубіяна з дірявим ротом, ницого донощика або зрадника, панського найманця.

З часом уже зі всім почали звертатися до Довбуша. Навіть у дрібних сільських розрахунках, майнових непорозуміннях чи родинних суперечках посилалися на Довбуша. Не раз люди очікували, що він забере недоплату за корову, а часом сподівалися вирішення або екзекуції у справі повернення посагу. Одні інших лякали Довбушем, як тепер люди лякають одне одного доносом, судовою скаргою або судовим виконавцем. Чимало було таких, хто, розгнівавшись на сусіда через ту чи іншу важливу справу – межу чи теля, біг шукати негайної справедливості аж на Чорногору. Там нишпорив лісами, дряпався скелями, шукаючи справедливості, шукаючи Довбуша… Багато було таких в’юнких і хитрих господарів, що, знаючи молодечу готовність Довбуша, швидкість та поривчастість його рухів і бажаючи комусь відомстити, мчали з фірою пліток та вигадок, готуючи їх, ніби гніт для гніву Довбуша. А молодий Довбуш, бажаючи сповнити і ці надії, підбурений намовою, встрявав у складну заплутану сільську справу, іноді вже маючи на хвості полковника Прилуцького з ровтою смоляків, що йшли його слідом. І так Довбуш, син бідарів, лісова людина, вихований полонинами, мав бути і суддею, і захисником, і виконавцем вироків! Люди зловживали його молодістю, кожен хотів затулити ним свою діру.

Справедливий поділ

Удвох їхали верхи Довбуш та Іванко Рахівський із