Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

Мій старий викладач, Джон Вайтхорн, навчив мене, що психоз можна визначити за типом стосунків між психотерапевтом та пацієнтом: на його думку, останнього тоді можна вважати психічно хворим, коли у психотерапевта більше немає відчуття, що вони союзники і працюють спільно заради однієї мети — відновити психічне здоров’я пацієнта. Відповідно до цього критерію, Сол був психічно хворим. Моїм завданням уже не було допомогти йому відкрити три запечатані листи, чи бути наполегливим, чи відправити його на прогулянку — тепер я мав не довести справу до госпіталізації і не дати йому зруйнувати себе.

Така дилема постала переді мною, коли сталася неочікувана подія. Увечері напередодні ранкового візиту до Сола я отримав від нього повідомлення, що йому вже набагато краще і він знову може ходити. Він попросив про зустріч зі мною в моєму офісі. Одразу, як тільки я його побачив, ще до того, як він вимовив бодай слово, я зрозумів, що відбулися серйозні зміни: до мене повернувся колишній Сол. Зник той чоловік у стані несамовитого відчаю, у якого відібрали всі людські якості, позбавили сміху та самовпевненості. Протягом кількох тижнів, коли він перебував у стані психозу, я всіляко намагався привернути його увагу. Зараз, несподівано, він прийшов до тями і повернувся до мене, наче нічого й не сталося.

Я був переконаний, що лише одна річ могла так на нього вплинути. Листи!

Сол не змусив мене довго нервувати. За день до цього він отримав дзвінок від одного колеги, який просив його дати рецензію для заявки на грант. Під час розмови колега запитав, між іншим, чи він нічого не чув про доктора К. Переляканий Сол відповів, що не встає з ліжка й ні з ким не спілкується вже близько двох тижнів. Його колега повідомив, що доктор К. раптово помер від емболії легень, і почав розповідати про обставини його смерті. Сол ледве стримувався, щоб не перервати його і не вигукнути: «Мені все одно, хто з ним був, коли він помер, де він похований і хто виступав на поминках! Мене це не хвилює! Просто скажіть мені, коли він помер!» Урешті Сол довідався точну дату його смерті й швиденько вирахував, що доктор К. помер ще до виходу журналу і не читав статті Сола. Він так ні про що й не дізнався! Листи одразу перестали лякати його, він миттю дістав їх зі столу і розпечатав.

Перший лист був від одного докторанта Стокгольмського інституту, який просив Сола написати листа на підтримку його кандидатури на посаду молодшого наукового співробітника в одному американському університеті.

Другий лист був повідомленням про смерть доктора К. і містив інформацію щодо похорону. Таке оповіщення відправили всім колишнім і теперішнім співробітникам Стокгольмського науково-дослідного інституту.

Третій лист був коротким повідомленням від удови доктора К. Вона писала, що Сол, напевно, уже знає про смерть доктора К., який завжди добре відгукувався про нього. І вона подумала, що її чоловік хотів би, щоб вона відправила незакінченого листа, який залишився на робочому столі покійного. Сол передав мені коротку, написану від руки записку від померлого доктора К.:

Любий професоре С.,

я планую поїздку до Сполучених Штатів. Це буде моя перша подорож за останні дванадцять років. Я залюбки відвідав би Каліфорнію за умови, що Ви будете на місці і захочете мене побачити. Я дуже сумую за нашими розмовами. Як завжди, я почуваюся надзвичайно самотнім, у мене так мало однодумців у Стокгольмі. Ми обоє знаємо, що наш спільний проект не був нашим найкращим досягненням, але, як на мене, важливим є те, що він дав мені можливість більше дізнатися про Вас як про людину, після того як я вже протягом тридцяти років знав і поважав Вас як науковця.

І ще одне прохання…

Тут лист обривався. Можливо, я надто вчитувався між рядками, але я уявив собі, як доктор К. чекав відповіді від Сола, так само, як Сол чекав від нього схвалення, і для нього це було не менш важливо. Але, якщо не зважати на цей здогад, одне я знав напевно: усі апокаліптичні передчуття Сола розбилися на друзки, тон листа був явно доброзичливим, навіть лагідним та шанобливим.

Сол зрозумів це, і лист відразу став для нього цілющими ліками, що принесли глибоке полегшення. Його депресія з усіма її загрозливими «біологічними» ознаками зникла за лічені хвилини, і зараз він почав вважати, що його поведінка й думки були щонайменше дивними та нехарактерними для нього. Більше того, наші стосунки швидко налагодилися: він знову став привітним, дякував мені за те, що я підтримував його, і шкодував, що мені довелося помучитися з ним останні кілька тижнів.

Його здоров’я покращилося, і Сол був готовий негайно завершити психотерапію, але я вмовив його прийти до мене ще двічі — на наступному тижні та через місяць. Під час цих занять ми намагалися з’ясувати, що ж із ним сталося, і розробити план, як запобігти депресії в майбутньому. Я дослідив усі аспекти його стану, котрі мене дуже турбували: його схильність до самознищення, його величезне відчуття непридатності, безсоння та анорексію. Здавалося, він цілком одужав. Отож, наша робота була завершена, усі завдання виконані, і ми розійшлися.

Пізніше мені спало на думку, що якщо Сол не зрозумів, як до нього ставився доктор К., то він, напевно, помилявся і щодо моїх почуттів також. Чи він усвідомлював, як сильно я переживав за нього, як я хотів, щоб він забув про свою роботу, щоб хоч зрідка міг насолодитися вільним часом і піти прогулятися по Юніон-стрит? Чи він усвідомлював, як сильно я хотів би приєднатись до нього, можливо, щоб просто випити разом капучино?

Але, на мій превеликий жаль, я ніколи не казав цього Солу. Ми більше ніколи не зустрічалися, і через три роки я дізнався, що він помер. Невдовзі після цього, на якійсь вечірці, я зустрів одного молодого чоловіка, який щойно повернувся зі Стокгольмського інституту. Ми довго розмовляли про його стажування, і я згадав, що в мене є друг Сол, який теж там колись займався дослідженнями. Так, він знав Сола. Між іншим, його стажування частково стало можливим завдяки «добрим відносинам, які Сол налагодив між університетом та Стокгольмським інститутом». Чи чув я, що Сол за заповітом відписав п’ятдесят тисяч доларів Стокгольмському інституту?

Лікувальна моногамія

— Я ніщо. Сміття. Покидьок. Нічого не варта. Моє місце тільки на смітнику за околицею міста. О Боже, хочу померти! Бути мертвою! Спочатку розплющеною на автостоянці біля «Сейфвей»[35], а потім змитою з пожежного