read-books.club » Пригодницькі книги » Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач 📚 - Українською

Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

157
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Заповіт мисливця" автора Рудольф Рудольфович Лускач. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 73 74 75 ... 111
Перейти на сторінку:
внука Олега.

Чи справді там якесь соболине царство? А може, щось зовсім інше?

Такі думки роїлися у мене в голові, коли я їхав поряд з Чижовим шукати між обгорілими деревами уламки метеорита. Нарешті, я не втримався й запитав:

— Петре Андрійовичу, ви справді вірите, що в Сурунганських горах ми знайдемо соболине царство?

— Забагато питаєте, хлопче. Єменка запевняє, що соболі там неодмінно будуть, і це підтверджує припущення біолога Реткіна, який посилається на записи старого геолога Феклістова. Та не будемо гадати. Зачекаємо і побачимо самі.

На цьому розмова скінчилася, і моя цікавість аніскільки не була задоволена.

Спроби знайти осколки великого космічного тіла поки що не мали ніякого успіху. Ми з Чижовим старанно оглянули й розгребли кілька згарищ, проте не помітили жодних ознак тих невеликих кратерів, які мали б утворитися при падінні уламків на землю.

Втративши бажання шукати далі, ми, запилені й стомлені, опівдні приїхали на призначене місце збору. Тут нас чекав Старобор, але більш нікого ще не було. Надвечір прибули Єменка і Олег з Тамарою. Олег помахав нам і, злізши з коня, показав знахідку своєї групи: три уламки боліда, привезені в дорожніх мішках. Один з уламків заважив майже двадцять кілограмів, другий — дванадцять, а третій — вісім. Ми поздоровили групу з успіхом і з інтересом почали розглядати космічне тіло.

Уламки були темно-сірі, гранчасті, з обгорілими краями, вкриті тоненькою плівкою якоїсь залізо-кам'яної речовини. Олег пояснив, що ці куски складаються з заліза, нікелю та сірки. При ґрунтовному аналізі тут, мовляв, знайдеться ще й тріоліт, лауренсіт, олівін та інші мінерали. Потім геолог розповів нам, як саме йому пощастило знайти ці уламки, а Єменка почав вихваляти геолога, твердячи, що в того надзвичайний «нюх». Уже на другому пожарищі він, мовляв, знайшов кратер від уламка.

— Я б ніколи його не знайшов, — признався Єменка. — Він був засипаний попелом та головешками, і хай мене біс візьме, коли я збагну, як це Олег Андрійович міг його знайти.

Олег посміхнувся і тільки махнув рукою:

– Що ж, у кожного свої здібності. Я ледве розрізняю, де слід куниці, а де домашнього кота. Вам же немає потреби примічати різні незначні зміни конфігурації певної місцевості. Для цього потрібні досвід і, звичайно, відповідні спеціальні знання.

Ніхто з нас не виявляв бажання їхати далі. Ми заходилися шукати місце для табору. Під виступом скелі зеленів невеличкий лужок. Між кущами й камінням тут звивався маленький струмок. Отут і вирішили отаборитися.

Проте Шульгіна з в'ючними кіньми ще не було, тому розставляти палатки й готувати вечерю ми не могли. Де міг затриматися лісничий? Усі сушили голови, шукаючи відповіді на це запитання, а найбільше досадував Старобор — він уже добре зголоднів: поснідавши вранці, бідолаха нічого не взяв з собою перекусити, бо не сподівався, що обідати доведеться аж увечері.

Шульгін приїхав уже в сутінках. Замість привітання на нього посипались докори. Та він спокійно їх вислухав, а запізнення своє пояснив дуже просто: трохи збився з дороги, бо один в'ючак десь забіг, і, шукаючи його, лісничий заблудився.

Старобор вдав, що не розуміє:

— Як це в'ючак міг забігти, коли він весь час був у вас перед очима?

— А коли очі не бачать, тоді що? Коли людина спить, то хіба вона бачить щось інше, крім снів? Звичайно, ні. Отаке було й зі мною. Я ж не доспав минулої ночі, ну й задрімав трохи довше, ніж думав, а той в'ючак, лукава худобина, скористався з цього і відбився. Клянуся, що ти не ображатимешся на мене, — закінчив лісничий і поплескав Старобора по плечу.

Той тільки рукою махнув.

Чудова вечеря була нагородою за голодний день, і настрій у всіх знову поліпшився.

Блідо-червона заграва свідчила про те, що місцями вогонь ще пожирав тайгу. Та небосхил уже застилався непроглядною завісою хмар, віщуючи кінець пожежі.

Густа пітьма оповила все навколо. Налетів вітер і розбурхав зелене море, але густий дощ швидко заспокоїв його. Язики полум'я засичали, повзучи по землі, марно старалися залізти під коріння і в дупла дерев. Дощ змивав полум'я, заливав його на землі. Великі краплі лопотіли по палатці, і їх монотонні звуки навівали сон.

Коли вранці ми прокинулися, надворі весело іржали коні, протяжно пищали яструби, що гніздилися поблизу. Я швиденько одягнувся і вийшов з палатки. Тайгу не можна було впізнати. Дощ давно перестав, і проміння сонця відбивалось у мільйонах краплин.

З апетитом поснідавши, ми знову вирушили в путь. Мені здалося, що такого прекрасного дня в тайзі я ще не бачив. Настрій у всіх був чудовий, кожний почував себе бадьоро, жарти і дотепи не вщухали. Непомітно минав час. Стежка була широка, зручна, ніби спеціально створена, щоб по ній їздити верхи.

— І хто це тут протоптав парадну стежку? — поцікавився Олег.

— Хто ж як не олені, — відповів Чижов.

_ Звичайно, олені, — підтвердив Єменка. — В них тут свої постійні стежки-спуски. Олені ходять по них між горами до води й на свіжі пасовиська. Не знаю тільки, куди ця стежка нас виведе. Он там удалині височать скелі, між ними є вузька ущелина — єдиний прохід до Сурунганських гір. Аби тільки його не завалило камінням. Бо скелі тут часом «оживають». Тому їх називають те й «живими».

Олега це явище дуже зацікавило, і він попросив розповісти докладніше про «живі» скелі. Єменка пояснив, що скелі ці дуже вивітрені, і весною, коли тане сніг, з них інколи сповзають цілі брили на дно ущелини.

— А коли ущелина завалена, що тоді? — озвався Шульгін.

— Не знаю. Навколо скрізь майже непролазна тайга й болота. Довелося б тоді шукати звіриних лазів, продиратися крізь хащі. Але навіщо загадувати наперед? Приїдемо — побачимо.

Тайга прибралася, ніби на свято. В ній не чути було жодного сумного звуку. Все веселилося, жило, блищало або злітало у височінь, до ясного неба. А небо звелося високо над тайгою, мов прозоре шатро.

1 ... 73 74 75 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"