Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

«Ні, досить із мене», — подумав Козловський.

Сівши за стіл, він написав начальникові штабу, що згідно з Положенням про суд після передачі вироку до виконання Надзвичайний суд вважається розформованим і тому він уже не прокурор, а лише приряджений до штабу бригади сотник. Бути офіційним представником влади він не має права, а як приватна особа не бажає брати участі в екзекуції…

Пізніше, зустрівши начальника штабу, довідався, що під час розстрілу Савчук-Савінчук поводився гідно. На запитання про останнє бажання відповів:

— Визнаю вирок суду справедливим і бажав би, щоб українські суди всіх злочинців так гостро карали.

На пропозицію зав’язати очі відмовився.

Не захотів й одвернутися спиною до тих, хто мав позбавити його життя.

— Стріляйте хутчій так, — це були останні його слова…

Так неподалік Товмача в Галичині, на галявині, поліг в ім’я закону захисник нашої Батьківщини сотник Савчук-Савінчук — безталанний селянський син. «Не знаю, чи знайшлася добра душа, яка поставила хреста на його могилі, — закінчував свою розповідь Олексій Козловський. — Коли ж хрест поставлений, то на ньому було би справедливо написати «нещасний», а не «злодій».

Вересень 1920 року. «Війська наші щасливо посувалися вперед, лишаючи позаду себе великі простори, — згадував козак українського війська Дмитро Ігнатенко. — Майже з-під самих Карпат почався наступ, а тепер минули вже Дністер, Стрипу і чекали, чи скоро покажеться Збруч. Ворог утікав, і вже декілька днів (ми) не мали з ним жадних сутичок. Сама природа ніби вітала наш прихід і помагала в цьому щасливому рухові.

Дні були сухі й ясні, а осіннє сонце силкувалось дати якнайбільше тепла і, взагалі, піддержати той веселий і бадьорий настрій, з яким маршувало військо.

Здавалося, що довгий шлях не впливає на козацтво. Оповідали про події минулих днів, а також намагались заглянути в будуччину та передбачити її. Кожний бажав якнайскорше (пробитися) вперед і вперед — до самого серця Вкраїни… Ось і Збруч… Це той самий Збруч, що безліч разів переходили його в обидва боки в залежності від успіху чи неуспіху військових подій».

Хоч і річку в деяких місцях, здавалося, можна перескочити конем, та її береги були заболочені. Траплялись і кручі. Тож, не поспішаючи, перейшли Збруч вбрід і увійшли в містечко Тарноруда.[12] Щоправда, декілька хат містечка вже вросли і в західний берег Збруча, з якого козацтво і форсувало річку. Колись обидві частини Тарноруди з’єднував дерев’яний місток. Тепер його заміняла кладка, що лежала на обгорілих стовпах старого містка.

Зупинилися на спочинок. Лише інженерна частина одразу взялася за сокири — хочеш не хочеш, а відбудувати міст для переходу основних сил треба.

Була неділя. Тишу чудового ранку порушував лише цокіт сокир. Та ось чати доповіли, що неподалік зауважено ворога. Поводиться він неспокійно.

По обіді ген-ген на далекій могилі з’явилося кілька вершників — більшовицька розвідка. «Що вони хочуть від нас?» — подумав не один козак. Відповідь отримали швидко — з-за гори виринула довжелезна більшовицька лава.

Червоні рухались тихо. Їх було так багато, що сама думка про бій із ними вважалась недоречною. З’явились думки про відступ. А місток ще не було полагоджено.

Захисники Тарноруди засипали червоних кулями, але ті вперто посувались вперед і вже півколом оточили містечко.

Оборонці відступали до містка, який гарячково намагалась добудувати інженерна частина. Та ставало очевидним, що надія на міст не виправдається. Це першим зрозумів командир — полковник Гавришко.

— Назад шляху нема! — закричав він. — Так вперед, у контратаку! Дати шлях для Чорних!

Вістка про присутність у нашому стані непереможного кінного полку Чорних запорожців підбадьорила багатьох. Уже без вагання козаки повернулись обличчям до ворога.

Хтось крикнув:

— Слава!

— Сла-ва-а!.. Сла-ва-а-а! — підхопили інші й рвучко кинулись уперед.

Червоні були вже за 60–80 кроків від кремезного муру цвинтаря, що сумував на околиці містечка.

Опанування цим муром було питанням життя і смерті. Це розумів кожний, хто щодуху біг назустріч ворожій лаві. Козацькі серця, здавалося, вискакували з грудей.

Ще крок… два — і цвинтарний мур стає українською оборонною лінією. Визирнувши з-за камінної огорожі, побачили зовсім поруч червоноармійців. Їхня увага була зосереджена на іншій цілі: більшовик-кулеметник строчив уздовж колоцвинтарної вулиці, не випускаючи нашу кінноту в поле.

Несподівано для червоних із-за муру в їхній бік полетіли бджолині рої куль. Мить — і вжалений кулеметник падає з тачанки. Перелякані коні зриваються з місця, а за ними — і червона лава.

— Сла-ва-а-а! — заревли козаки і люто кинулись на більшовицьку зграю.

Люто, як дикі звірі, шугнули на свою здобич.

Дмитру не вірилося, що перемогу здобуто, але вбиті й поранені більшовики та купки полонених, яких звідусіль гнали козаки, свідчили про це.

Невдовзі полонених через добудований міст було доправлено в запілля — на правий берег Збруча.

Останній наступ Армії УНР припав на осінь 1920 року. Монастириська, Скалат та інші галицькі містечка і села козацтво опанувало без великих втрат. Більшовики відступали поспішно, майже не вступаючи у бійки з українським військом.

Збруч перейшли урочисто. Раділи неймовірно: нарешті ступили на «свою» Україну! Батьківські домівки, здавалося, були вже зовсім близько.

Увійшли до Сатанова. Населення щиро вітало рідне військо.

Був теплий осінній день. Батарея, в якій служив Віктор Ржевуцький, піднімалася крутою вуличкою до церкви. Поруч гарцювала кіннота Мазепинського полку. А крізь розчинені двері церкви линули сумні співи. Віктор побачив дві труни з білих дощок. У них покоїлися тіла кіннотників-мазепинців. Коло покійників клопоталися дівчата в білих сукнях. Із заплаканими очима вони заквітчували домовини.