Читати книгу - "Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов"

Тільки-но Луговий і Кульбич ввійшли у вестибюль управління, їм назустріч поспішив Гавриш.

— Йдемо з Дорошенком з роботи, а тут він, — показав Гавриш очима на Півня, що сидів у кутку, — пальто продає. Каже, сам шив. А ось де матеріал взяв, мовчить. Ратин точнісінько такого ж кольору, як тоді… пам'ятаєте, на Загорській… Ох, і довго ж нам довелося чекати! Боялися, що вас уже не буде.

Дорошенко й Гавриш, написавши пояснення про обставини затримання, давно вже пішли, а Кульбич і Луговий усе ще допитували Півня. Той хитрував і викручувався.

Спершу не хотів називати себе і вигадав кілька прізвищ, потім дав невірну адресу, але, остаточно заплутавшись, змушений був признатися, що він Півень Карпо Матвійович.

— З одним питанням ми скінчили, — сказав Луговий, — точно з'ясовано, що ви Карпо Матвійович Півень, хоча на це витрачено, з вашої вини, досить багато часу. Тепер нас цікавить, звідки до вас потрапило пальто.

— Сам його пошив.

— Припустимо. Для кого?

— Для себе. Але воно зійшло з мірки.

— Де ж ви взяли ратин?

— Не вкрав… Купив у магазині.

— В якому?

— Господи, там, де всі люди купують! В універмазі.

— В якому універмазі?

— Поряд з нами, напроти університету.

— Коли купували? Давно?

Півень звів очі до стелі, пожував губами.

— Щось отак… з місяць тому… У нас зараз липень, а я, виходить, купив цю матерію в червні…

— Олегу Гарасимовичу, — звернувся полковник, — візьміть у мене в сейфі відомості і подивіться, будь ласка, який магазин напроти університету і чи був там у продажу ратин… Розповідайте далі, Карпе Матвійовичу.

— Про що розповідати? Все розповів, як на сповіді. Ось тільки нечиста сила поплутала, сам не знаю, як це надало мені прізвище вигадати… Боявся — оштрафуєте… Не маю я права вдома шити, немає в мене патента на це… Та й сам знаю, що на вулиці продавати не можна… От і вигадував. Вже пробачте, бога ради, відпустіть. Вік пам'ятатиму… Як за рідних синочків молитимусь.

— На Обсерваторній, напроти університету, два промтоварних магазини, але в жоден з них у цьому році ратин не надходив, — сказав Кульбич, відклавши акуратно підшиту справу.

— Як же так? — засовався на стільці Півень. — Щось переплутали. Не може бути, я ж сам купував.

— Заждіть, Карпе Матвійовичу, — зупинив Кульбич. — Ми маємо відомості про надходження ратину в усі магазини міста, тому давайте домовимось: щоб вам не витрачати сил на вигадки, а нам не шукати — скажіть краще правду, як до вас потрапив ратин.

— Ох-хо-хо! — глибоко зітхнув Півень. — Вже так мені не хочеться людину одну вплутувати… Та від вас не утаїш. Пальто я пошив Сіромасі Сидору Єгоровичу… Його й відріз, а звідки він узяв — відати не відаю. Прийшов він учора до мене, поміряв, не сподобалось, кричить: «Знати нічого не знаю, верни відріз або гроші!» От через нього, негідника, у вас опинився.

— А де ж живе оцей Сіромаха? — спитав Луговий.

— На Зарічній…

Не кажучи й слова, Кульбич вийшов з кабінету і через кілька хвилин повернувся.

— Знову вирішили обдурювати, Карпе Матвійовичу, — докірливо глянув він на Півня. — Сіромаха Сидір Олександрович справді проживав на Зарічній три, квартира дев'ять, але позаторік помер, так що бути вчора у вас ніяк не міг.

Почувши це, Півень знітився і, хапаючись, наче потопаючий за соломинку, вирішив назвати Поніманського. «Перевірять, — з надією подумав він, — що є такий, і відпустять»…

— Совісно мені, старому, вам у вічі дивитись… Виходить, що не скажу — брехня. А в біблії вірно говориться: не обманюй, бог покарає…

— Карпе Матвійовичу, — зупинив Луговий потік слів. — Ми з Олегом Гарасимовичем атеїсти, і нас більше, ніж біблія, цікавить — звідки у вас ратин?

— Пальто я пошив для Поніманського Михайла Семеновича, і матеріал його. Він бухгалтер на швейній фабриці. Фасон йому не сподобався, от і попросив мене: «Продай, в меш собі десятку за клопіт».

Почувши прізвище Поніманського, Кульбич та Луговий перезирнулися.

— Звідки ви знаєте Поніманського, як з ним познайомилися? — спитав Луговий.

— Через одну людину познайомились.

— А конкретно?

— Через Сергія Олександровича Черемушкіна… тьху, господи, Чернушкіна…

— Все ж таки, як прізвище вашого знайомого: Черемушкін чи Чернушкін?

— Раніш, до війни, він був Черемушкін… Жили ми тоді не тут, а в Армавірі… А потім, вже не знаю чого, став він Чернушкіним…

— Олегу Гарасимовичу!

— Я все зрозумів, — і Кульбич поспіхом вийшов з кабінету.

— За яких же обставин, коли й де ви познайомились з Поніманським? — допевнявся Луговий.

— Недавно привів його Олександрович до мене на квартиру й каже: «Хороша людина, поший йому кустюм…»

— То ви й костюм йому шили?

— Шив… — змушений був признатися Півень.,

— Де зараз живе Черемушкін-Чернушкін, чим займається?

— Де живе — не знаю, я старий, з фатери майже не виглядаю… І де служить — не знаю. Ні до чого воно мені.

— Часто він до вас навідується?

— Навідується… Іноді цілий рік не заходить, а потім візьме та й з'явиться… Йому не особливо цікаво з старим сидіти. А я й не ображаюсь. Спасибі, що не забуває.

— З якою метою Чернушкін приходить до вас?

— Посидимо, чайку поп'ємо, і часом пляшечку винця принесе, вип'ємо по чарочці, пригадаємо минуле життя, побалакаємо, побалакаємо та й піде.

— Який він на вигляд?

— Людина