Читати книгу - "Стрибок у ніщо, Олександр Романович Бєляєв"

— Тут відчуваєш себе Гуллівером у країні велетнів, — сказала Амелі.

Вона була дуже задоволена, що вирушила в цю мандрівку. Батько довго не погоджувався, Делькро і Еллен відмовляли її, але дівчина поставила на своєму.

За спиною почулося виття і недоладна мова. Мандрівники зупинилися здивовані. їх хтось наздоганяв. Чути було, як у хащах тріщали сухі гілки хвощів. Пінч тримав рушницю напоготові.

В сизій лісовій імлі між папороттю вималювалися неясні обриси величезної волохатої людини. Пінч вистрілив.

— Еє… оа… ое… — хрипко закричав дикун, завив і зник.

— Я відберу у вас рушницю! — сердився Ганс на Пінча. — Ще бракувало, щоб тепер юрба дикунів напала на нас, як ті потвори.

— Невже це венеріанська людина? — здивувалася Амелі. — Отже, тут є й люди?

— Ви б краще подякували мені, — виправдувався Пінч. — Якби я своєчасно не сполохав вожака, на нас, мабуть, уже напали б венеріанці. Тепер вони втекли, злякавшись пострілу.

— Можливо, Пінч і має рацію, — підтримав його лікар.

— Хто б міг подумати, що на Венері є люди, причому, що найдивніше, будовою тіла дуже схожі на земних! Тільки, здається, вони тут страшенно волохаті. І на зріст трохи вищі. Та це цілком зрозуміло, бо тяжіння на Венері менше, ніж земне. Шкода, що я не розглядів венеріанця. Цікаво було б познайомитися з ним.

— Ще познайомитесь, коли вони нас їстимуть, — промовив Вінклер.

— Треба швидше вибиратися з лісу. Ходімо скоріше.

Але це було не так уже й легко. Щохвилини доводилося зупинятися, щоб продертися крізь ліани або розрізати густе павутиння.

— Гидкі тварини! — бурчав Пінч, з відразою поглядаючи на товстих волохатих павуків. — Вони живляться, мабуть, не тільки комахами, але й дрібними птахами та звірками! А може і не дрібними. Такі тенета витримають теля.

Через лісову галявину йти було легше. Тут росли високі, гіллясті товсті дерева, схожі на дуби. “Це вже не кам’яновугільного періоду”, — подумав Ганс. На деревах, між товстими сучками, висіли велетенські гнізда, а поряд з ними — немов підвішені клунки. Подорожні дивувалися: що за осячі гнізда?

Позаду щось хруснуло. Почулося тихе, протяжне “уррр”, і ніби заклацали кастаньєти. Оглянулися. На узліссі, звідки подорожні йшли, утворився суцільний ланцюг з диких істот — шести рука помісь мавпи з кенгуру. Бігають і на шістьох, і на чотирьох ногах, стоять к скачуть на двох, сідають, як кенгуру, і тоді середня пара рук нерухомо висить на волохатих грудях, а верхня рухається, — наче шестирукі розмовляють, мов німі, супроводжуючи жести бурчанням. У глибоких западинах чорні, вирячені очі. Величезні сині, грушоподібні носи… Тікати! Швидше тікати!

Добігли до дерев, схожих на дуби. З сучків раптом почали стрибати на траву такі самі шестирукі. Шестирукі праворуч; шестирукі ліворуч, позаду, попереду — правильна облога. Тікати нікуди. Лишається тільки з боєм пробивати дорогу. Цього разу вже не тільки Пінч, а й Ганс приготував гвинтівку. Шестирукі сіли, наче злякалися. Замовкли. Поводили сердитими очима. їхні сині грушоподібні носи почали червоніти і швидко надуватися. Груша перетворилася майже в кулю, більшу за кавун. Почулося шипіння, ніби водночас запрацювала сотня сифонів. З носів, наче з пульверизаторів, вилітали дрібні бризки. Ганс вистрілив. Пінч скрикнув і впав. Ганс відчув солодкий, нудотний, запаморочливий запах. Голова пішла обертом, потемніло в очах. Він ще встиг помітити, як впали Амелі і Вінклер, і сам упав непритомний.

Гансові здається, що він сидить високо на щоглі, а навколо шаленіє шторм. Він глибоко зітхає і розплющує очі. Сильний вологий вітер дме в обличчя. Тіло Ганса розмірено хитається — це вже не сон…

Ганс намагається згадати, що з ним сталося… Напад шестируких, “газова атака”, непритомність… Біля самого вуха шелестить листя. Він висить на дереві… Хоче простягти руку, поворушити ногою, але не може. Наче сповитий або міцно-міцно зв’язаний… В просвітах між хмарами видно зорі. Отже, ніч? Коли він знепритомнів, був вечір, заходило сонце… Очі трохи звикли до темряви. Ганс бачить біля себе темні тіла. Вони гойдаються. Гукає.

— Це ти, Гансе? — чути приглушений вітром голос Вінклера. — Ми, здається, вскочили в халепу. Я не можу зробити жодного руху.

— І я теж. Де Амелі, Пінч?

— Висять поряд зі мною. Не обзиваються. Або ще не опритомніли, або мертві.

— А шестирукі?.

— Їх не видно.

Через кілька хвилин опритомніли Пінч і Амелі. Дія газів, очевидно, припинилась у всіх водночас. Обмінялися невеселими думками. З усіх сил намагались позбутися пут — даремно. Воїни могли тільки трохи ворушити плечима і ногами. Руки ніби приросли до тулуба, ноги зрослися разом.

— Немов нас зачарували і перетворили в дерева, — промовила Амелі.

Вона не стогнала, не вчиняла істерики.

Світало. При світлі ранкової зорі полонені побачили шестируких. Одні з них висіли на руках або хвості на дереві, інші стояли біля дерева, притулившись до нього. Вони були нерухомі, мов статуї. Але як тільки перші промені сонця торкнулися цих скам’янілих фігур, вони ожили. З бурчанням і клацанням шестирукі почали видиратися до полонених. їх була незліченна кількість. Вони розсілися на сучках, сперечаючись за місця, висіли над головою, заглядали знизу. Мабуть, усім їм хотілося подивитися на незвичайну здобич. Шестирукі швидко клацали, мов кастаньєтами, чи то пальцями, чи язиками, буркотіли і жестикулювали всіма шістьма руками. Вони стрибали й лазили на дерева з дивовижною спритністю, але по землі вважали за краще ходити на шістьох або скакати на двох ногах.

Біля самих полонених сидів, очевидно, старий вожак, із сивою шерстю. Він поклацав. Кілька шестируких кинулися виконувати його наказ.

— Здається, настає нам кінець, Вінклере, — тихо сказав Ганс.

— Схоже на те,