Читати книгу - "Остання орбіта"

— Усе! Усе! — крикнув Балаш, ніби чоловік міг його почути. — Люди на Землі вивели твою формулу…

Довге шипіння в навушниках було відповіддю Балашу. Чоловік мовчав. Може, думав, може, у нього не стало вже сили, щоб сказати останнє, прощальне слово, а може, вже вважав це слово назагал неістотним, непотрібним.

Мовчання щоломофонів було нестерпним. Але ні Скрут, ані Балаш не зважувалися вимкнути апарат. Їм здавалося, що тим самим вони дочасно обірвуть життя цієї мужньої людини. Минула, певно, година. Вершини гір посвітліли — починався день.

— Треба повертатися, — сказав Балаш, — ми безнадійно спізнюємося.

— Іще трошечки… — попросив Скрут.

Балаш похитав головою, відчуваючи й сам, що не можна піти звідси, не дочекавшись кінця.

Загасили ліхтарі. Вранішнє світло, легке, свіже, проникло крізь зроблений Скрутом вхід у печеру. Промінь сонця торкнувся гермошолома людини, і обличчя його ніби ожило, розгладилися стражденні складки. Скрут похопився, навів кіноапарат. І тут шоломофони ожили.

«Ось тепер, здається, все».

Знов прозвучала довга формула, після паузи чоловік повторив її. Для цього він знайшов сили. І це, видно, були його останні потуги. Апарат дав сигнал, що запис скінчився.

— Хто він? — спитав Скрут, думаючи над тим, чому це просвітліло обличчя Балаша. — Невже ми не знайдемо десь тут його ім’я?

— Не знаю. Але він врятував нас. Він зазирнув глибше, аніж ми. Не знаючи його відкриття, ми на зворотному шляху повторили б долю його корабля.

Скрут не був ні фізиком, ані математиком. Він не міг зрозуміти формули, знайденої цією людиною. І його зовсім зараз не хвилювало, що вони могли не повернутися. У далекому космосі люди готові і до цього.

Він зібрав батереї, долучив до них аварійну батерею зі свого скафандра і підключив до установки, яка вночі світила червоним вогником. Потім заварив прорізаний напередодні вхід у печеру і побіг доганяти Балаша.

На стук відповіла тиша. Пасько почекав хвилину і знову підніс руку до дверей. Але, не дотягнувшись до них, опустив. Він уявив собі високу постать капітана, схилену над столом, нахмурене чоло, погляд, затуманений болем втрати, і відступив.

Їх лишилося п’ятеро — Пунтус і Марцаліс на «Валдай» не повернулися, усі строки скінчилися ще вчора. І тоді четверо з екіпажу прийшли до капітана і попросили послати їх на пошуки.

Капітан вислухав їх і сказав, що думає. Пасько знав, про що він буде думати: ситуація ж бо повторилася. Коли не повернувся Пунтус, до капітана вони ходили уп’ятьох. На пошуки був посланий Марцаліс. І він також не повернувся. Двоє з семи та ще аварія двигуна — це вже либонь катастрофа. Пасько розумів вагання капітана — той хотів полагодити двигун і повернути «Валдай» на Землю. Проте він розумів і інше: ніхто з них, в тому числі й капітан, не пробачить собі, якщо не дізнається, що сталося з товаришами.

Виклик до капітана пролунав по внутрішньому зв’язку як сигнал тривоги. Він застав Паська на тому ж місці — біля дверей. Зачекавши секунду-другу, Пасько рішуче переступив поріг.

— Сідай, — не починаючи розмови, капітан показав на крісло.

Увійшли й решта членів екіпажу.

Капітан звів голову і довгим пильним поглядом обвів своїх товаришів.

— Що будемо робити? — спитав він.

— Шукати!

Капітан на знак згоди схилив голову. Оглянувши свій поріділий екіпаж, сказав:

— Поїде Пасько. — Подумавши, додав: — Він — останній.

Лише зараз Пасько зрозумів, чого коштувало капітанові це рішення. Він якось аж постарів за останню добу, його довготелеса постать здавалася іще довшою, а навколо очей густою сіткою залягли зморшки.

З каюти капітана всі виходили мовчки. І Пасько знав причину. Кожен з них віддав би життя, рятуючи товаришів, і тому ніхто не міг погодитись, що у випадку ще одної невдачі їм доведеться повертатися. Проте вони розуміли й те, що, приймаючи рішення, капітан брав на себе не лише велику відповідальність. Рятуючи їх, живих, він вже ніколи не зможе виправдатися і перед тими, мертвими, які, може, живуть і чекають допомоги, і перед своїм сумлінням.

Збираючись у дорогу, Пасько думав, що, певно, капітан усе ж припустився помилки. Не зараз. А тоді, коли відрядив першого розвідника — одного, а не двох. Можливо, удвох вони краще орієнтувалися б, зустрівши небезпеку, що чекала на них в улоговині. Капітан поклався, мабуть, на охоронні функції автоматів, бо, повагавшись, категорично сказав, що поїде один розвідник. Але автомати, здається, не виправдали його сподівань.

Улоговина починалася з рівнини, на якій зробив посадку «Валдай». Від корабля до неї було біля чотирьохсот кілометрів. Сама по собі вона не зацікавила б космонавтів, як і весь Бальдар — ця синя планета, позбавлена атмосфери і будь-яких ознак життя. Для них він був тільки тимчасовим посадочним майданчиком. Але, облітаючи Бальдар, в улоговині вони помітили сигароподібне тіло, яке дуже нагадувало земні зорельоти ранньої космічної епохи.

Пасько виїхав на всюдиході, коли ще була ніч.

Електронний водій вів всюдихід плавно, майже без поштовхів. Навіть здавалося, що навколо немає ніякого руху. І тоді Пасько, поглядаючи на яскраві одноманітні зорі чужого неба, уявляв себе в кабіні космічного корабля, який загубився в безконечному просторі. Вибираючи зручну дорогу, електронний водій робив поворот, всюдихід здригався, і тоді Пасько повертався до думок про своє становище.

Він не боявся. Йому лише хотілося швидше розібратися, що ж все-таки трапилося з товаришами.

Перед виїздом він разом з капітаном ще раз переглянув знімки улоговини. Все те ж саме: у неприступних скелястих горах, що нависли над урвищем, височів блискучий сигароподібний предмет з куполом зверху.

— Гадаєш, земний? — спитав тоді Пасько.

— Певніш за все, — відказав капітан. — Подібність велика.

Паськові здалося, що він хотів щось сказати ще, але не сказав і, прощаючись, лише кивнув головою.