Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

На користь «французького сліду» свідчить і швидка переорієнтація гетьмана на Антанту вже у жовтні 1918-го, а найголовніше, бажання Франції допомогти військами гетьману-«германофілу» і вчорашньому союзнику своїх ворогів. Історія дипломатичних інтриг показує, що до «германофілів» навіть у минулому у країнах Антанти, а особливо у Франції, зберігалося стійке негативне ставлення. Лідерів країн та партій, що показали себе союзниками Німеччини, політики Антанти намагалися швидше замінити на «франкофілів». А в Україні прихильників Антанти було предосить — від Петлюри до графа Келлера.

І останнє, є у всесвітнього масонства один основний принцип — «не класти яйця в один кошик». Масони мають прихильників у різних політичних таборах, масонство не вважає, що політичні симпатії є більш важливими, ніж вірність ордену та масонським «братам». Тому іноді масони перебувають по різні боки барикад, що, втім, не заважає їм служити ідеалам ордену і допомагати «братам».

Французьке командування, що ще у вересні 1918-го негативно ставилося до самого факту самостійності України, перейшло до іншої стратегії. Французькі емісари підштовхували гетьмана до утворення нового українського кабінету, в якому були б задіяні лідери українських соціалістичних партій.

24 липня 1918 року Німеччина підтвердила своєю ратифікацією Брестський мир. Представники Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії, Грузії та Фінляндії передали гетьману повідомлення своїх урядів про визнання гетьманського уряду.

Після загибелі Ейхгорна та поразок німців на Західному фронті у середині серпня 1918-го на місце Ейхгорна німці призначили генерала графа Кірбаха, що навіть не приїхав до Києва, а зробив своєю резиденцією Вільнюс (Вільно). Гетьман вказує, що Кірбах «…звик розпоряджатися, не рахуючись ні з яким місцевим урядом, я помітив, що в деяких питаннях німці начебто хотіли накласти свої руки на ті області, в які вони раніше не вторгалися, наприклад, я раптом одержав листа, і подібну ж заяву одержали всі міністри, що генерал Гренер, за наказом графа Кірбаха, пропонує всі проекти законів, які мають важливе значення, попередньо надсилати йому на схвалення. Це була річ неприпустима, я рішуче протестував».

Після протестів гетьман вважав, що Мумм та Гренер «легко здались», але гетьман вирішив їхати до Берліна, щоб німці припинили так вільно діяти в Україні.

У той же час вже з липня 1918-го відчувався перелом у військовому щасті німців. Гетьман пише, що у серпні мрії Німеччини «…про економічне захоплення України відійшли на задній план».

17 серпня українська делегація у складі прем’єра Лизогуба, Палтова та Кочубея вирушила до Берліна. «Лизогуб і його супутники були дуже добре прийняті у Берліні, разом з тим їм ніяких нових вимог не пред’явили…» — писав гетьман. У Берліні Лизогуб зустрічався з представником міністерства закордонних справ Німеччини у Ставці німецької армії фон Гінце. На переговорах з німецькими колегами українські урядовці ставили питання приєднання до України Криму, передачі Україні Чорноморського флоту, обговорювали проблеми кордонів, укладення мирного договору з Радянською Росією, питання, пов’язані з Холмщиною та збройними силами України.

Німці підтримали домагання України щодо Чорноморського флоту, але для початку перемов із цього питання вимагали від України повернути частину грошових зобов’язань Російської імперії, притримуватися плану постачання продовольства до Німеччини. Німецькі урядовці розглядали залишки Чорноморського флоту «як майно загальноросійське» і пропонували Україні за свою частку флоту заплатити 200 мільйонів золотих рублів, яких у гетьмана й близько не було.

Скоропадський згадує про те, що скандальною виявилася берлінська заява Лизогуба про готовність гетьманського уряду піти на федеративні відносини з «білою» Росією на засадах договору 1654 року. Українські соціалісти, почувши про «російську федерацію», оголосили протест і почали вимагати відставки Лизогуба. Гетьман згадував, що Лизогуб, «…будучи у Берліні, вів якусь зовсім особливу політику, що нічого з моїми загальними вказівками не мала…»

У добу відносної стабілізації режиму гетьман почав активно підтримувати розвиток науки, освіти і мистецтва в Україні і досягнув у цьому великих успіхів. Розвивати українську культуру гетьмана вмовляли Василенко та Петро Дорошенко. Вони доклали великих зусиль, аби створити у Києві Державний український драматичний та Державний оперний театри, Державний оркестр, Український національний музей, Державний Український архів, Академію мистецтва та Академію наук… Василенко та Петро Дорошенко допомогли театру Садовського та Молодому Українському театру Леся Курбаса.

В червні 1918-го гетьман підписав закони про відкриття двох українських університетів: у Києві та у Кам’янці-Подільському. Обидва університети були врочисто відкриті у вересні 1918-го. До процесу формування освіти залучилося земство, заснувавши у Полтаві історично-філологічний факультет університету.

Гетьманським урядовцям доводилося вести справжню війну за українську середню школу з російським вчительським персоналом із приводу українізації гімназій в Україні. В той час у Києві було 12–13 російськомовних гімназій і передбачалося відкрити чотири українські гімназії чи до 50 українських гімназій по всій Україні. Гальмувала справу відсутність педагогічного персоналу та необхідних підручників.

У гімназійну справу втрутився митрополит Антоній, що закликав віруючих до бойкоту українських гімназій та висловлювався про українізацію освіти як про справу «богомерзотну».

Гетьман згадував: «Не можна забувати, що міська людність значною мірою складалася з росіян, інших національних меншин та зрусифікованих українців. Батьківські комітети у середніх школах, як і значна частина педагогів, ставилися вороже до українізації… Київ, хоча і був головним культурним центром усього півдня Росії, проте завжди був провінційним містом, зараз же, коли він до певної міри став столицею 40 мільйонів людей, у ньому, особливо перший час, відчувалася жахаюча нестача в людях науки… одними українськими силами не можна було створити нічого серйозного. Дійсно, культурний клас українців дуже нечисленний. Це і є лихом українського народу. Є багато людей, які гаряче люблять Україну і бажають їй культурного розвитку, але самі ці люди російської культури, і вони, піклуючись про українську культуру, анітрошки не зрадять російській».

Так, для розбудови української науки гетьманський уряд долучав багатьох науковців, які приїхали з Росії, серед яких був і професор Володимир Вернадський, що опікувався створенням Української Академії наук, став її першим президентом.

Влітку гетьман іще мав «великоукраїнські» амбіції і бажав розширення своїх володінь. До України після Бреста перейшли деякі землі Росії, кілька білоруських повітів — Пінський, Мозирський, Рєчицький, Гомельський.

Скоропадський претендував на землі Курської та Воронезької губерній, Ростовський округ, Крим та частину Бессарабії (Акерманщину та Хотинщину). В той же час гетьман писав, що кордони, пропоновані українською