Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

Тому що я знову захотів повернутися до кнайпи мого дитинства і таки дотягнутися до шиї Анджея Губицького, губителя моєї сім’ї…

…Тоді мене скрутять і кинуть до льоху в Жовківському передмісті на радість щурам, а схвильованому пану Губицькому, який ніяк не міг зрозуміти, чого це служка із понівеченим обличчям налетів на нього посеред зали, повної відвідувачів, пояснять: несповна розуму… А те, що недоумок викрикнув у запалі ім’я Михайла Добрянського, — це він, напевно, прошу пана, звідкілясь почув, мало про що люди говорять…

Він усе пориватиметься поговорити зі мною, але його переконають, що під час приступу я несамовитий і небезпечний, перепросять і пригостять келихом вина від закладу. І допровадять до карети, сердечно запрошуючи приїхати завтра. Він пообіцяє, що приїде завтра з самого ранку і побачиться зі мною, хай би у якому я був стані…

Але завтра Анджей Губицький не приїде. Не приїде він і всі наступні дні. Почується недобре і скасує всі справи. І добратися до його шиї я вже не зможу ніколи.

Він помре від стрихніну, розчиненого у вині, хоча повітовий лікар констатує смерть від гострої серцевої недостатності.

Але я нічого цього не знатиму…

Коні справді були гарні. Я бачив таких у манежі Йозефа Круппа на Курковій, де вчили верхової їзди. Міцні, спокійні, тягнуться губами до вашої руки і без заперечень дозволяють потріпати себе за шию…

Мати власний екіпаж у наші часи було дорогим задоволенням, але переплюнути самого пана президента — чи пані президентшу — вартувало.

Пані дому з’явилася у дверях стайні, наче Афродіта в піні морській, бо драдесуа[177] кольору морської хвилі, як написали б у «Деннику мод паризьких», який дуже полюбляли наші біні[178], був одним з найкращих видів шовку і йшов на вечірні та домашні наряди. Тільки я от ніяк не міг вирішити: вечірній переді мною наряд чи домашній.

Тому вирішив подерти його просто на розкішній пані, щоб ні вона, ні я довго не мучилися…

Пані приглушено скрикнула. Як-не-як, стільки дорогої тканини пропаде марно через цього дикуна!

Скоро на підлогу стайні полетів і корсет із китовим вусом на пару.

Я взяв її за ручки в шовкових рукавичках, поцілував їх і швидко обмотав довкола зап’ястків віжками, а кінці віжок прив’язав угорі до підпорки, яка підтримувала балку на стелі. Пані навіть скрикнути цього разу не встигла.

Схопивши батога, я з розмаху вперіщив ним по оголеній спині.

Я звідкілясь знав, що лихо вже прицілилося в мене, припасовуючи гвинтівку до свого плеча… Знав, але зупинятися на півдорозі не збирався. Уперше я накинувся на істоту, слабшу за себе. Уперше я не зміг із собою впоратися!

Тому замахнувся ще раз.

Усе моє дитинство стояло в мене перед очима. Але хто тут говорить про моє дитинство?!

Мене зупинили ледь чутним доторком до плеча. Якимось чудом підійшовши до мене в м’яких тапочках так близько, як я нікому з чужих не дозволяв. Та й своїм цього не пробачав теж…

Донька господині стояла позаду мене з каменем у руці. Серйозна і перелякана. Тремтячи, як осиновий листок на вітрі. Усе в тій же ж забарикадованій під горло сірій сукенці і в чепчику, міцно зав’язаному під підборіддям.

Пані дому тихо підвивала біля стійла.

Гвинтівка системи Манліхер була нарешті припасована, як треба. Перевірена, змазана і готова до вживання.

У мить, коли я обернувся, вона вистрілила. І влучила просто в серце.

Я не вивчав анатомій, але коли у ваше серце поцілить лихо, ви одразу довідаєтеся, де воно у вас є.

— Якщо ви в цю ж хвилину не підете, я кину у вас камінь… — сказала вона тихо і здивовано. Наче не вона говорить. Наче не у її руці камінь. Завбільшки зо дві долоні. Її долоні.

— Це в мене? Каменем? Чому ж одразу не кинули?..

Я ще сміявся. Ще міг.

— Боялася… покалічити.

Десь далеко над величезними озерами в Заліжцях усі чайки, напевно, попадали у воду. Від реготу. А моє серце вже стікало кров’ю…

— Не хвилюйтеся. Ви не встигли б і руки підняти.

— І все-таки я можу… вас покалічити. Тому йдіть звідси… з Богом…

Я поспіхом відвів погляд.

Ця дівчинка з величезними, як озера, очима ніколи в житті не мала довідатися, як одним тихим доторком убила такого кровожерного звіра, як я…

Упустивши на долівку батога, я підняв залишки розірваної одежі і, розмотавши віжки, накинув на плечі вже трохи менш розкішної пані.

— Ми за тобою спостерігаємо… — сказав я їй її мовою, повернувши за підборіддя до себе. — Якщо хочеш жити тут… без проблем… то веди себе пристойно, усе зрозуміла? Пам’ятай: твоє призначення в житті — займатися домом, поважати чоловіка, он доньки підростають, треба їм сукні нові шити, на балі водити… Старшу можеш до якогось пристойного пансіону віддати… Усе зрозуміла? Бо знайдуться люди добрі та й донесуть твоєму чоловікові, чим ти займаєшся, поки його нема вдома, нащо це тобі?

Палаючий погляд і міцне слівце були мені відповіддю. Але вона все зрозуміла. Видно, у минулому мала неабиякий досвід