Читати книгу - "У череві дракона"

— Що з вами сталося, Мироне Сидоровичу? — Жовтий сів поруч із Мироном і поклав руку йому на коліно. — Розумієте, якби я повірив тому, що мені про вас сказали…

— А що вам сказали?

Мирон уже збагнув, що Іван Корнійович з’явився не сам, а був викликаний, — йому належало розібратися в психічному стані свого заввідділом і завтра ж доповісти Андрієві Даниловичу. Але ж Мирослава… Проте Мирон на неї не ображався: він знав, що виглядає справді ненормальним, — особливо тоді, коли хотів здаватися веселим і бадьорим. Не біда, вона згодом усе зрозуміє — треба лише їй пояснити.

— Мироне Сидоровичу, — продовжував допитуватися Жовтий. — Я дуже вас прошу: розказуйте все. Якщо я вас не зрозумію — ніхто не зрозуміє… Не дивіться на мене так, я не сказав нічого зайвого. Бачу, ви пережили велике потрясіння. Але що ж це було? Ви справді сказали дружині, що відкрили формулу Бога?.. — Жовтий сумно посміхнувся — і в куточках його рота, де мали бути кутні зуби, відкрилися темні порожнини.

— Скажіть, ви вірите, що людина… Будь-яка людина, не обов’язково Мирон Грива… Вірите, що людина здатна мати безпосередній контакт зі Світовим Розумом? Гадаю, це те саме, що Святий Дух. Різні назви того ж самого. Вірите?..

Жовтий підняв голову догори й деякий час непорушно розглядав стелю. Потім наблизився до вікна й виглянув на вулицю.

— Я вчора був у лісі, там іще лишилося трохи снігу. А в місті вже ніде немає… — Рвучко обернувся і майже крикнув: — Вірю!..

Запала тривала мовчанка. Напруження потроху спадало, Мирон Сидорович пробував відшукувати слова, здатні пояснити те, що він пережив і пізнав. Але поки що не подавав голосу.

— Ви добре знаєте творчість Писемського? — несподівано запитав Жовтий.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Роман «Масони».

— Не пригадую. Здається, не читав… Чому ви про нього згадали?

— У цьому романі автор багато уваги приділяє питанню, яке ви зараз порушили. Писемський виріс у середовищі масонів. Він розповідає про них, нічого не приховуючи. На повній правді. Йдеться навіть про історичних осіб — таких, скажімо, як Сперанський. Деякі масони вміли входити в контакт зі Світовим Розумом тоді, коли цього бажали. Це в них називалося «розумним робленням».

— І ви в це вірите? — не приховуючи подиву, запитав Мирон Сидорович.

— Це написано так, що не можна не вірити. А крім того… Ну, декотрі йоги, скажімо. Свідчень такого контакту дуже багато. Чому ж я повинен усі ці свідчення вважати шахрайством? А Святий Дух чи Світовий Розум… Питання святості — справа суб’єктивна. Я ось що гадаю: цинізм народжується там, де вмирає святість…

— Ви так написали передмову до творів Сковороди, що мені навіть здалося: ви поділяєте його переконання.

Іван Корнійович посміхнувся:

— Це можна висловлювати лише принагідно — тоді, коли ти розглядаєш твори Сковороди. Раз ми його не перекреслюємо, то треба ж якось показати, за що йому така шана… — Іван Корнійович знову торкнувся Миронового коліна, мовби саме через коліно можна передати найпотаємніші думки. — Ось що, Мироне Сидоровичу… Давайте все це обговоримо через кілька днів. Я ж розумію, що у вас зараз кожен нерв світиться від перенапруження. Приходьте до мене десь числа дванадцятого. Так, щоб у вас було в запасі години три-чотири. У мене є китайський чай, навіть традиційний самовар. Будемо роздмухувати чоботом. А поки що… Поки що не лякайте їх, Мироне Сидоровичу. Я вже якось заспокою Андрія Даниловича. Гаразд?…

Мирон без ентузіазму відгукнувся:

— Гаразд.

Лише одинадцятого березня Мирон Сидорович відчув, що образи земного світу поволі почали проникати в його обпалений космічним полум’ям мозок. Уже йому не треба було силувати себе, щоб усміхнутися — Мирослава помітила, що його усмішка стала природна. Вона боялася заговорити про його відкриття — була певна, що почує те саме: «Відкрив формулу Бога». А така заява кого завгодно здатна сполошити й навернути на думку про психічну хворобу. Мирослава помічала, що Мирон потроху почав очунювати. З’явилась надія, що синдром богошукацтва не такий глибокий — це незабаром минеться, буде витіснене новим захопленням.

Якось навіть жартома кинула:

— А знаєш, не завжди приємно, коли твій чоловік такий безнадійний однолюб.

Мирослава й сама не знала, скільки в цих словах було жарту, а скільки тверезо розрахованого побажання: якби він закохався, всі оті занебесні формули як вітром здуло б. Але, ясна річ, його закоханість має бути виміряна на тих вагах, які Мирослава триматиме у власній руці. Вона подумки перебирала подруг, котрі годилися на роль коханок, та всі вони були її ровесницями, а крім того, як здавалося Мирославі, значно поступалися їй вродою.

Мирослава не здогадувалась, що найвища в світі закоханість полонила душу її чоловіка — віднині й назавжди. То була закоханість у небо, землю, зорі та в кожну галузку, в кожне зелене стебельце, що спиналося поміж дерев, розкошуючи в сонячному промінні. Світ належав йому особисто, як належали йому особисто син, дружина; як було його особистим багатством усе, що він виніс із свого сорокалітнього життя, — і те, що його оточувало, і те, що, попрощавшись із земним світом, жило в його пам’яті та десь іще: можливо, в центрі Галактики. Здавалося, в ньому відкрилися нові центри відчувань — мовби занебесний вогонь, що впав на його мозок, був ключем від вищого поверху його душі. Той поверх був незнайомий навіть самому господареві, його вікна завжди були темні. І раптом чиясь владна рука засвітила світло — поглянь, господарю, на власні багатства, адже ж це все належить тобі! Там начебто й не було нічого такого, чого б він раніше не бачив, але ж тепер йому стало ясно: досі він бачив жалюгідні копи, лише зараз йому