Читати книгу - "Предок"

Коли ж заходився сміхом, гостра, ріденька борідка, що він її у поважній розмові накручував на палець, — скакала вільно й пустотливо, немов би струшувала смішок, що деренчав і скочувався, — мов розбиті черепочки, — додолу[381].

— Правду говорить всечесний отець! — радів підтримці Василь,

— І правду, і істину! Ібо і в глаголі церковному стоїть: «Як би не охмурнів чоловік, не сміє тужити даже до безконечія!» — підносив отець урочисто руку. — До розпуки бо так здолав би дійти. А це — гріх тяжкий… і над усе дияволові мильший…

Василь гучно поставив на стіл срібний кухоль і яскравими барвами почав малювати Київ:

— Тепер, вертаючи з Чернігова[382], були ми там з отцем… Не пізнати!.. Розцвів пишною квіткою наш старий красень під першим подувом Магдебурзької вольности[383]. Міщанство, як вийшло з-під влади воєводи, та вибрало собі магістрат… гей! братику!.. Шафарі, писарі, війт із бургомістрами та ратмонами[384] — все люди зо своїх!.. А які свята й урочистості справляють! А як раз-по-раз чужинців вином підіймають! А скільки там панства, магнатів, лицарства!.. Місто горить барвами, злотом… Музики, співи, процесії, тріюмфальні походи… Та ж, ми, брате, й студентами бувши того не бачили! Ні й у своїй Льомбардії та в Німцях![385]

— Та ж токмо[386] «золоту корогву»[387] побачити! — докинув Елпідіфор.

— А що бо ти видів у своїй турецькій неволі?!!

— Ні, но — ні!.. Не рците сього, не говоріть! — спинив Василя чорнець. — Того бо, що болярин Адам сподобились звидіти, жадні ігрища світські даже в Києві, в пам’яті затьмити не здолають!.. Давно вже ложний встид не дозволяв мені вашу милість попрохати: розкажіть нарочито нам про Землю Святу! Аз бо, многогрішний, найбільш хотів би узріти — поза Гробом Господнім — ту лямпаду, юже за Землю Рідну розсвітив високопреподобний ігумен Даниїл! І паки: суєтен бо духом єсьм чоловік — звідати любив би, точно ли сладость неописана у воді йорданській розлита? Камінь же з берегу Йордана-ріки, як би мал не був — чудодійною силою наповнений? Повість бо йде: ймеш ли його во уста — гладу не почуєш. І — Христолюбець один з Афтосу[388] гори, також чорноризець, — рек[389]: що не токмо в той час, доколі камінь во устіх сий, але ж і во-віки гладен чоловік той не буде! Ібо й душу наповаєть.

Несумірно великі, добрі й ласкаві законникові очі дивились радісно на Адама: чекав, — як дитина чарівної казки, — потвердження своїх відомостей «від очевидця».

— Та я… я не був при Гробі Господньому… — трохи ніяково й несподівано для самого себе, сконстатував — аж тепер! — Адам той факт, що, власне, не виповнив «мрію своєї юности».

— В неволі я був… бранцем. Бранцем я був у Святій Землі, — говорив далі, сам намагаючись збагнути, як же це сталося, коли Гріб Господень присвічував йому, як одна з найдорожчих мрій?!

Карльос мовчки спустив очі. Згадував минуле, але… розповідати не хотів.

Василь зненацька обурився:

— Так ти с-с-сидів на те по турецьких неволях, — скакали йому слова, ніби перестрібували з каменя на камінь, — щоб на торбані грати т-т-та до туркень за-ли-ця-тись? Так ти, братику, по малжонку[390] до Святої Землі мандрував, поки ми, — вдарив себе в груди, — тут із бусурменами сіклись?.. Ось, н-н-на! Дивись, — вказував пальцем на широку близну під оком — Дивись! Бачиш, як нас тут та-тарські шаблі цілували!

Адам зірвався на рівні ноги й міцно вхопив брата за руки в зап’ястку.

За ним, ледве зводячись, встала скощавіла постать гепарда, що по смерти Марії був невідлучно при Адамі.

— Василю!.. Раз на завжди!.. Я не дозволяю тобі… — гукнув