Читати книгу - "Не йди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Людина в надто важкому стані, – випалив я одразу, – де черговий лікар?
Не чекаючи на відповідь, я попхався в сусідні приміщення, штурхаючи двері ногою. Дівчина перелякано йшла, тримаючись трохи на відстані від мене, разом із нею плентався якийсь тип у надто короткому халаті, що був схожий на фартух, який носять у дитячих садках.
Нарешті я знайшов реанімаційне відділення, воно було теж порожнім із зачиненими віконницями. Хоч там і було достатньо медичних апаратів, з усього було видно, що вони вже давно не використовувалися. Я увімкнув кисневий балон і надів Італії маску. Потім повернувся до дівчини:
– Мені потрібно зробити їй ехографію.
Вона стояла, як зачарована, тоді я схопив її за лікті й труснув:
– Покваптеся!
Невдовзі санітар у короткому халаті вже штовхав перед собою апарат для ехографії. Я відкрив шафу з медичними препаратами й ледь не задихнувся від цих нікому непотрібних коробок. Прийшов черговий лікар, сорокарічний чоловік з їжакуватою бородою, що доходила йому аж до самих очей. Я вколов Італії антибіотик.
– Ви хто такий? – запитав він голосом людини, яку розбудили.
– Хірург, – відповів я, навіть не повертаючись до нього. Монітор ехографа увімкнувся.
– Що з нею? – знову пролунав його голос.
Я не відповів, тримав зонд на животі Італії, не відводячи очей від монітора… але мені не вдалося нічого побачити. Тепер вони стояли навколо мене, не порушуючи тиші, я відчував зовсім поряд подих чергового лікаря, це був втомлений подих завзятого курця. Потім я зрозумів, хоч і не хотілося в це вірити, усі інші теж зрозуміли. Її живіт був переповнений кров’ю, хоча вона й не втратила ані краплі. Це була виключно внутрішня кровотеча, на органах, що розміщувалися нижче, міг уже початися некроз.
– Де операційна?
Черговий лікар стривожено подивився на мене:
– Ви не маєте дозволу оперувати в цій лікарні…
А я вже штовхав перед собою каталку, навіть не знаючи, у якому напрямку рухатися. Тепер уже медсестра шкандибала поряд зі мною, намагаючись показувати мені дорогу. Операційна була там же, на першому поверсі, у кінці коридору, обкладеного блакитними кахлями, це було таке саме приміщення, як і інші, світло було ввімкнуте, і пахло спиртом, що вивітрювався з медикаментів. Електрокардіограф було заткнуто в куток, поряд із ним стояв порожній візок. Ми увійшли в цю темряву, я поставив каталку в самому центрі, під безтіньовою лампою, що висіла під стелею. Я увімкнув її, але більша половина лампочок перегоріла.
– Піднімай віконниці, відкривай усі до єдиної! – наказав я медсестрі, і вона виконала мій наказ, як робот. – Де інструменти?
Вона влізла в якусь комірку, де виднілися дверцята металевої шафи, і почала нишпорити по полицях, я підійшов до неї. Вона стала навкарачки й витягнула з самої глибини шухлядки запечатаний пакет із ножицями, лише самі ножиці. Вона подивилася на мене, їй зовсім не було відомо, чого конкретно я потребував. Я повністю витягнув шухлядку з пазів і висипав з неї все на підлогу, потім так само зробив із ще однією шухлядкою, а пізніше ще з однією. Нарешті я знайшов те, що потрібно: холодний скальпель, пінцети, розширювач, каутер, затискачі й голки. Там було все. Я схопив ці пластикові пакети й покидав їх на порожній візок. Я розрізав одяг на Італії, узяв за краї й розтягнув їх у різні боки. Те, що я побачив, вразило мене, її шкіра, що була неприродно білою в цьому холодному світлі, ребра й маленькі рожеві соски, пронизані синіми венами.
– Електроди, – вигукнув я.
Медсестра поставила присоски на груди Італії, щоб зняти електрокардіограму. Потім я сам зробив їй інтубацію, обережно, щоб не завдати їй болю. Узяв два клапті зеленої тканини, що були складені поруч, і потихеньку поклав їх на Італію: одним вкрив ноги, а другим груди. Підготував потрібну дозу тіопенталу натрію. Ретельно вимив руки й поквапливо вдягнув стерильний халат поверх одягу. Черговий лікар наблизився до мене і схвильовано випалив металевим голосом:
– Ця лікарня – лише амбулаторія, у нас немає достатньо устаткування для подібного операційного втручання. Якщо щось трапиться, проблеми будуть у вас, у мене, у всіх нас…
– У неї септицемія[16].
– Послухайте мене, викликайте «швидку» й відвезіть її в нормальну лікарню. Якщо вона помре під час переїзду, нікому це не поставлять у провину.
Я схопив його прямо за пику, Анджело, за бороду, за вухо, за те, що опинилося в долоні. Схопив і штурхонув об стіну. Він пішов звідти, а я мав знову вимити руки.
– Рукавички, – вигукнув я, розчепіривши пальці. Чорнява медсестра намагалася зробити все якомога краще, щоб надіти їх на мене з певною поштивістю, але руки в неї при цьому тремтіли.
Хлопчина в надто короткому халаті залишався стояти в кутку. Тепер на ньому був довгий халат і маска на обличчі. Я ще раз глянув на нього й помітив, що його обличчя має форму трапеції.
– Ти пройшов передопераційну обробку?
– Так.
– Тоді йди сюди, будеш мені допомагати.
Він послухався й підійшов до узголів’я.
– Не відводь погляду від монітора й будь готовим до дефібриляції[17], якщо знадобиться.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не йди», після закриття браузера.