Читати книгу - "Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії."

будуть вивозити молодь до фашистської Німеччини. Порадившись між собою, вони вирішили не дати гітлерівцям здійснити свій намір. Микола Микитович Куришко домовився з черговим по станції Сотники, щоб той перекрив семафором дорогу перед поїздом, що й було зроблено. Коли поїзд зупинився, по охороні ешелона було відкрито вогонь з гвинтівок. Скориставшись панікою, що виникла серед фашистів, молодь розбіглась, залишивши у вагонах лише свої торбинки.

У селі Квітки підпільники, готуючись до диверсій на залізниці, посилили роботу по збиранню зброї і вибухівки. Про їх наміри якимсь чином довідались гестапівці. Почались переслідування. Були заарештовані та розстріляні А. С. Сидоренко, Т. П. Бурковський, Ф. М. Сухенко, Є. Ф. Проволоцька та інші жителі села.

Напружена робота підпільників по мобілізації населення на активну боротьбу проти окупантів давала свої результати. Радянські воїни, які першими пробивались у села району, скрізь знаходили собі вірних помічників. Коли вранці 31 січня 1944 року до села Петрушки ввійшла радянська розвідка під командуванням лейтенанта Черьомушкіна, підпільники допомогли нашим воїнам організувати оборону села. У боях за село дістав поранення керівник підпільної організації Олександр Онуфрійович Дяченко.

В історію Корсунь-Шевченківської битви яскравою сторінкою увійшла оборона села Квітки, коли поруч з воїнами Червоної армії бились з ворогом сотні квітчай. За їх героїчними подвигами стояла багатоденна небезпечна робота підпільників, які в чорні часи фашистського лихоліття готували людей до рішучого бою.

Не всі члени підпільної організації побачили радісний день перемоги над лютим ворогом. 17 липня 1943 року гестапівці схопили Петра Марценюка, Юрія Бойка, Ігоря Змієвського та інших. Карателі застосовували найжорстокіші методи катування, щоб добитися зізнання в підпільників. Та відважні патріоти мовчали. Їх розстріляли у Різаному Яру. Через кілька днів була знайдена передсмертна записка 17-річного комсомольця Петра Нікітіна, яку він писав своїй матері: «Мамо і всі рідні. Вибачайте, може завинив перед вами... Я ще трохи хотів пожити. Бувайте здорові. Бажаю вам всього найкращого... на весь вік ваш. Може, ви мене якось заберете, то поховайте на...» Ця записка, яку гестапівці не дали Петрові дописати, зберігається тепер у музеї історії Корсунь-Шевченківської битви.

Заарештували і «старосту» села Сотники П. С. Гайденка. Він не встиг дійти до партизанів. Фашисти підвішували його за руки до стелі, палили розпеченим залізом тіло, заганяли під нігті голки, ламали руки, цькували собаками. Звірства не зломили гордий дух підпільника. Він не вимовив жодного слова і загинув, як герой. В. П. Дерев’янко уникнув арешту. Але розлютовані бандити розстріляли його дружину і п’ятимісячну доньку.

Звичайно, фашисти бачили, що мають справу не з одинаками-патріотами, а з добре організованим підпіллям, бо, скільки вони не проводили карних акцій, боротьба не припинялася. За невиконання наказів, переховування поранених партизанів та парашутистів вони розстріляли, знищили в душогубках близько 600 осіб, повністю спалили хутір Вербівський. У селі Межиріч знищили 97 хат, у Буді-Бровахській — 40, у Поташні — 20. Але фашисти були безсилі перед народним гнівом.

Численність народних месників з кожним днем зростала. У вересні-листопаді 1943 року майже всі підпільні організації, створені «Комітетом-103», перейшли до відкритих бойових дій. Партизанське з’єднання Щедрова вже налічувало понад 400 бійців і було грізною силою в тилу окупантів. Корсунський і Канівський райони стали партизанською зоною. Сюди фашисти були змушені перекинути значні сили регулярних військ. Удари партизанів сприяли успішному завершенню розгрому гітлерівських полчищ у районі міста Корсуня-Шевченківського.

На цьому і закінчив свою діяльність у тилу ворога «Комітет-103». Так він був названий тому, що на день створення його у рядах народних месників налічувалось 103 підпільники.

Нащадки завжди з глибокою вдячністю згадуватимуть тих, хто в тяжкі дні боротьби з фашизмом не шкодував життя заради щастя майбутніх поколінь. Подвиги підпільників, як і воїнів Червоної армії, що винесли на своїх плечах основний тягар війни, подвиги партизанів, яких народ назвав своїми месниками, — будуть жити у віках.

1969 рік.

Л. П. Шитова
Мужні радянські патріотки

З портретів дивляться жіночі обличчя. Усміхнені, світлоокі, задумливі, вже окреслені зрілістю і юні, майже зовсім дитячі. Біля одних йде жвава, енергійна розмова, перед іншими стоять тихо, підтягнуто, а в голосі екскурсовода урочистість. Виходить з музею людина вже іншою, обережно несучи в серці героїчні легенди Корсунь-Шевченківської битви. І серед них — легенди про вас, сестри, дружини, наречені, мужність, відданість і любов чию нині оспівує в найкращих піснях своїх Шевченків край, а молода поросль вчиться за їх взірцем будувати життя.

Навіки-вічні збереже історія подвиг наших трудівниць у роки Вітчизняної війни. Той подвиг складався з материнської любові, яку не могли спопелити криваві вогнища фашистських катів, їх шибениці й кулі. Той подвиг складався з найточніших повідомлень, добутих жінками-розвідницями, з ящиків патронів і харчів, доставлених жінками на передову, з безсонних ночей біля поранених бійців. Той подвиг складався з тисяч смертей, на які йшли жінки в ім’я майбутнього, в ім’я життя.

Потрібно було чимало років невтомних пошуків працівників музею та їх численного загону добровільних помічників. І ось вже багато зібрано воєдино, щоб жоден подвиг не був забутий, а служив світочем тим, хто йде вперед, по шляху до комунізму.

І поряд з відомими з’являються невідомі імена, а пошук триває, триватиме завжди, даруючи безсмертя тим, хто боровся за наше життя.

Марія Макарівна Рябчич... Привітне дівоче обличчя, ледь торкає губи усмішка.