Читати книгу - "Володар Світла"

— Яке ж це послання, Сіддгартхо?

— Послання таке: локапали, а саме Яма, Крішна, Кубера і я, виїдуть опліч із ним проти богів, залучивши всіх своїх прихильників, усі свої сили й дотичну до цього машинерію, якщо він погодиться не воювати проти послідовників буддизму чи індуїзму в їхній теперішній формі з метою навернути їх до своєї віри, а крім того, якщо він не намагатиметься душити акселераціонізм, як це чинили боги, у разі нашої перемоги. Глянь на його вогні, коли він даватиме відповідь, і скажи мені, чи правду він мовив.

— Гадаєш, Семе, він на таке пристане?

— Так. Він знає, що за відсутності богів, які тепер насаджують індуїзм, його вірян побільшає. Це очевидно йому з того, на що я, попри їхній опір, спромігся з буддизмом. Він гадає, що його шлях — єдиний праведний, котрому судилося взяти верх у суперництві з іншими. Думаю, через це він навіть ладен піти на чесне суперництво. Перекажи йому це послання й принеси мені його відповідь. Гаразд?

Тарака замайорів. Його обличчя й ліва рука пішли димом.

— Семе...

— Що?

— А який шлях праведний?

— Га? Ти мене про таке питаєш? Звідки мені знати?

— Смертні звуть тебе Буддою.

— Лиш тому, що обмежені мовою і невіглаством.

— Ні. Я глянув на твої вогні й нарікаю тебе Володарем Світла. Ти їх ув’язнюєш, як нас ув’язнив, звільняєш їх, як звільнив нас. Ти мав силу накинути їм віру. Ти — той, ким себе проголосив.

— Я брехав. Ніколи не вірив у це сам — і досі не вірю. Я міг би й інший шлях вибрати, хоч би й віру Нірріті, от тільки розп’яття — це боляче. Міг би вибрати й ту, що її звуть ісламом, от тільки аж надто добре знаю, як вона поєднується з індуїзмом. Мій вибір спирався на намір, не надих, а сам я — ніщо.

— Ти — Володар Світла.

— Віднеси-но моє повідомлення. Релігію обговоримо якось іншим разом.

— Локапали, кажеш, це Яма, Крішна, Кубера й ти сам?

— Так.

— Тоді він таки живий. Скажи мені, Семе, перш ніж я піду... ти міг би здолати владаря Яму в битві?

— Не знаю. Утім, навряд. Не думаю, що це хоч комусь до снаги.

— А чи міг би він здолати тебе?

— Можливо — у чесному бою. Щоразу, як ми сходилися ворогами, мені то таланило, то вдавалося його перехитрувати. Я з ним недавно пофехтував, і рівних йому нема. Надто вже він багатоманітний у всьому, що стосується руйнування.

— Ясно, — мовив Тарака, чиї права рука й половина грудей саме здиміли. — Тоді на добраніч, Сіддгартхо. Я поніс твоє повідомлення.

— Дякую, і тобі на добраніч.

Тарака весь пішов димом і відлетів у бурю.

Високо над світом веретенився він — Тарака. Довкола лютувала буря, але йому не було діла до її шалу.

Падали громи, зливався дощ, Божого Мосту не було видно. Та ніщо з цього його не обходило. Бо ж був він Тарака Ракаш, Владар Пекла...

А колись — ще й наймогутніше створіння у світі, після Ув’язнювача.

Та тепер от Ув’язнювач розповів йому, що є Могутніший... і вони мають битися разом, як у минулому.

Як зухвало стояв той у своєму Червоному й зі своєю Силою! Того дня. Понад півстоліття тому. Біля Ведри.

Знищивши Яму-Дгарму, перемігши Смерть, Тарака довів би свою вищість...

Довести Тарачину вищість було важливіше, ніж перемогти богів, які й так колись мусять сконати, адже вони не ракаші.

Отже, послання Ув’язнювача до Нірріті, на яке, казав Ув’язнювач, Нірріті погодився б, буде промовлене лише до бурі, і Тарака, глянувши на її вогні, знатиме: вона говорила правду.

Адже буря ніколи не бреше... І завжди каже «Ні!».

Темний десятник провів його в табір. Він виблискував сяйними регаліями свого обладунку, і його не полонили — сам підійшов до десятника й заявив, що має послання до Нірріті. Із цієї причини десятник вирішив не вбивати його на місці. Він обеззброїв прибульця, провів його в лісовий табір під Ланандою і залишив під вартою, тимчасом як сам пішов доповідати начальству.

Нірріті й Ольвеґґ сиділи в чорному наметі. Перед ними лежала розгорнута мапа Лананди.

Коли вони дозволили десятнику ввести полоненого в намет, Нірріті, роздивившись прибульця, відпустив воїна.

— Хто ти? — запитав він.

— Ґанеша з Міста. Той самий, хто допоміг тобі забратися з Небес.

Нірріті, здавалося, обмірковував почуте.

— Як же не пам’ятати єдиного мого друга з тих давніх часів, — мовив він зрештою. — Чому ти прийшов до мене?

— Бо час на це саме підхожий. Ти нарешті розпочав великий хрестовий похід.

— Так.

— Я б хотів обговорити його з тобою наодинці.

— То кажи.

— А цей хлопець?

— Говорити перед Яном Ольвеґґом — говорити переді мною. Кажи, що маєш на гадці.

— Ольвеґґ?

— Так.

— То й нехай. Я прийшов сказати, що Боги Міста слабкі. Заслабкі, як на мене, щоб подолати вас.

— Саме так я і припускав.

— Але не такі слабкі, щоб не мати змоги завдати вам величезних утрат, коли таки виступлять. Якщо вони зберуть свої повні сили в належний момент, усе може зависнути на терезах.

— Ідучи воювати, я й це мав на увазі.

— Ліпше б перемога дісталася вам дешевше. Ти ж знаєш, що я симпатизую християнам.

— Що в тебе на думці?

— Я зохотився трохи попартизанити лише для того, щоб повідомити: Лананда ваша. Вони її не боронитимуть. Якщо ви й далі наступатимете такими темпами, не закріплюючи здобутків, і дійдете до Хайпура, Брахма і його боронити не буде. Але коли ви підійдете під Кілбар, ослаблені від битв за перші три міста й від наших набігів по дорозі, ось тоді Брахма вдарить усією міццю Небес так, що ви попід стінами Кілбара й поразки зазнати можете. Усі сили небесні в готовності. Вони чекають, доки ви заміритеся на брами четвертого міста при річці.

— Зрозуміло. Радий це чути. Отже, вони таки бояться того, що несу я.

— Авжеж. Чи донесеш ти його аж до Кілбара?

— Так. І в Кілбарі я теж переможу. Перш ніж ми нападемо на те місто, я пошлю по мою наймогутнішу зброю. Сили, що їх