Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хтось сказав, що перекладати — це найкращий спосіб читати. Думаю також, що найважчий, найневдячніший і найгірше оплачуваний. Traduttore, traditore, як мовить відома італійська приказка, вважаючи безсумнівним, що той, хто нас перекладає, нас зраджує. Моріс-Едгар Квандро, один з найтямущіших і найсумлінніших перекладачів Франції, в своїх усних спогадах розкрив певні секрети перекладацької кухні, які дають змогу думати протилежне. «Перекладач мавпує письменника», — сказав він, перефразовуючи Моріака і бажаючи цим сказати, що перекладач мусить робити ті самі жести і прибирати тих самих поз, що й письменник, подобаються вони йому, чи ні. Його французькі переклади американських письменників, що в його час були молодими й невідомими — Вільяма Фолкнера, Джона Дос Пассоса, Ернеста Гемінґвея, Джона Стейнбека, — є не лише майстерними відтвореннями, вони познайомили Францію з історичним поколінням, чий вплив на його європейських сучасників (включно із Сартром і Камю) є більш ніж очевидним. Тож Квандро не був зрадником, а цілком навпаки: геніальним спільником. Як були ними великі перекладачі усіх часів, чий особистий внесок у перекладений твір часто-густо лишається непоміченим, тоді як їхні хиби зазвичай перебільшують.
Коли читаєш автора мовою, яка не є твоєю, відчуваєш майже природне бажання перекласти його. Це зрозуміло, бо однією з насолод читання — як і музики — є можливість розділити її з друзями. Можливо, це пояснює, що Марсель Пруст помер, не здійснивши одне зі своїх неослабних бажань — перекласти з англійської когось настільки чужого йому самому, як Джон Раскін. Два письменники, яких мені би хотілось перекласти просто через насолоду це робити, то Андре Мальро і Антуан де Сент-Екзюпері, які, звісно, нині не у великій пошані у своїх співвітчизників. Та далі бажання я не заходив ніколи. Натомість вже віддавна я по краплі перекладаю «Поезії» Джакомо Леопарді, та роблю це нишком і в свої нечасті вільні години, цілком свідомий того, що цей шлях не приведе до слави ні Леопарді, ні мене. Займаюсь я цим просто як однією з тих туалетних розваг, що їх батьки-єзуїти називали самотніми втіхами. Проте єдиної спроби мені вистачило, щоб усвідомити, наскільки важко і наскільки жертовно — пробувати відбирати хліб у професійних перекладачів.
Малоймовірно, аби письменник лишися задоволений перекладом якогось свого твору. У кожному слові, кожному реченні, кожному наголосі роману майже завжди наявний таємний другий план, відомий тільки автору. Тому, без сумніву, бажано, аби письменник сам долучався до перекладу, наскільки зможе. У цьому сенсі вартою уваги практикою є пречудовий переклад роману «Улісс» Джеймса Джойса французькою мовою. Першу основну його чернетку від початку і до кінця зробив Огюст Морелль, який потім працював над кінцевим варіантом разом із Валері Ларбо і самим Джеймсом Джойсом. Результатом є шедевр, що його ледь-ледь перевершив (на думку знавців) переклад, зроблений на португальську мову Бразилії Антоніу Вайсом. Натомість єдиний існуючий переклад іспанською, є майже неіснуючим. Однак його історія служить виправданням цього. Його зробив для себе, суто задля розваги, аргентинець Х. Салас Субірат, який в реальному житті був страховим агентом. У лиху годину його побачив видавець Сантьяго Руеда з Буенос-Айреса і в кінці сорокових років опублікував. Звісно, кілька років по тому я познайомився із Саласом Субіратом, який сидів у безіменному кабінеті страхової компанії, і ми чудово провели вечір, розмовляючи про англійських письменників, яких він знав майже напам’ять. Останній раз, коли я його бачив, схожий на сон: він танцював, уже доволі немолодий і самотній, як ніколи, у шаленому хороводі на карнавалі в Барранкільї. То була настільки дивна з’ява, що я не наважився з ним привітатись.
Іншими історичними перекладами є французькі переклади романів Джозефа Конрада, що їх зробили Гюстав Жан-Обрі та Філіпп Неель. Цей великий письменник усіх часів — якого насправді звали Йозеф Теодор Конрад Коженьовскі — народився у Польщі, і його батько був власне перекладачем англійських письменників, серед інших — Шекспіра. Основною мовою Конрада була польська, однак ще дитиною він вивчив французьку та англійську і врешті став писати обома мовами. Нині ми його вважаємо — справедливо чи ні — одним з майстрів англійської мови. Розповідають, що він зробив нестерпним життя своїх французьких перекладачів, намагаючись нав’язати їм власний перфекціонізм, але ніколи не брався перекладати самого себе. Цікаво, але є небагато двомовних письменників, які б це робили. Найближчим до нас прикладом є Хорхе Семпрун, який пише одне і те ж іспанською і французькою мовами, але завжди окремо. Він ніколи не перекладає сам себе. Ще дивакуватішим є ірландець Семюел Бекет, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури, який двічі пише один і той самий твір двома мовами, але як їхній автор стверджує, що один не є перекладом іншого, що це два різні твори двома різними мовами.
Кілька років тому в палюче пантеллерійське літо я мав несповідимий досвід перекладача. Граф Енріко Чіконья, який до своєї смерті був моїм перекладачем на італійську, перекладав у ті канікули роман «Рай» кубинця Хосе Лесами Ліми. Я відданий шанувальник його поезії, як і його дивовижної особистості, хоча бачити його мені випало нечасто, і в той час захотів краще пізнати його герметичний роман. Тож трохи допоміг Чіконьї, не стільки в перекладі, скільки у важкій справі розшифрування прози. Тоді й зрозумів, що, справді, перекладати — це найглибший спосіб читати. Окрім усього іншого ми здибали речення, в якому підмет декілька разів у неповних десяти рядках змінював свій рід і число, так що в кінці вже було неясно ні хто він, ні коли був, ні де був. Знаючи Лесаму Ліму, можна було припустити, що ця плутанина є навмисною, та тільки він міг би це сказати, а ми так і не змогли у нього про це спитати. Питання, яке ставив перед собою Чіконья, полягало ось у чому: повинен перекладач зберегти італійською оті неузгодження чи мусить викласти все з академічною строгістю. Моя думка була такою: він мусить їх зберегти, аби твір перейшов в іншу мову таким як є, не тільки з його чеснотами, але також з його вадами. Це обов’язок бути чесним перед читачем іншою мовою.
Для мене нема нуднішої цікавості, ніж читати переклади моїх книжок тими трьома мовами, якими я міг би це зробити. Я не впізнаю самого себе, окрім як іспанською. Однак я прочитав одну з книжок, із перекладених англійською мовою Ґрегорі Рабассою, і мушу визнати, що натрапив на деякі місця, які сподобались мені більше, ніж іспанською. Переклади Рабасси створюють враження, що він вчить книжку напам’ять іспанською,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)», після закриття браузера.