Читати книгу - "Залишенець."

цю дитину задля власної вигоди, скористався з безпорадності сироти-немовляти, щоб доточити собі хай крихту, але справдешнього життя, нехай не свого — позиченого, проте сущого в живій любові і правді. А що, як Веремій живий, — часом підкрадалася непрохана думочка, — а що, коли він раптом об'явиться й кинеться шукати свого сина?.. Дай Боже, казав я собі, дай Боже, аби він був живий, аби він шукав своє дитинча, бо там, куди я його відвезу, і значно більше надії на порятунок і на зустріч батька із сином. А з другого боку підступав гострий сумнів, чи так я чиню з Тіною, якій, що не кажи, накинув чуже дитя, пов'язав Тіну її ж таки власним сумлінням, не лишаючи для неї самої жодного вибору, дарма що робив те з найщирішою вірою в добро і спасіння.

Ось така виходила історія з цією золотою дитиною, яку не зуміло схопити іродове військо і яку я мусив везти до чужого краю.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказала Тіна, коли ми виїхали за село.

Вона поклала Ярка на воза і знов опустила ноги на крижівницю.

— Про що, моя пташко?

— Про те, що ми з тобою, немов Йосип з Марією та дитятком, утікаємо від Ірода до Єгипту.

— Ти моя радість, — сказав я і, прихиливши її до себе, поцілував у просвітлені очі. — Я кохаю тебе.

— Як? Скажи, як ти мене кохаєш?

— Якщо ти читаєш мої думки, то знаєш.

— Ні, я хочу почути. Будь ласка. Як ти мене кохаєш?

— Смертельно.

— Як це?

— Так, що можу задихнутися від щастя.

— Не бренькай.

— Чого б я тобі брехав?

Трохи помовчавши, вона сказала:

— Не муч себе. Ти все робиш правильно.

Я подивився на неї з тамованим подивом. Тіна таки читала мої думки.

— Ти навіть не уявляєш, як усе мудро. І яка я вдячна тобі.

— Справді? Ти ні за чим не шкодуєш?

— Ні крапельки, — сказала вона. — Якщо все вийде так, як ти задумав, це буде неймовірне диво. А в нас усе вийде, правда ж?

— Авжеж, — сказав я. — Ми вже зробили багато.

— Про одне ще хочу тебе попросити.

— Що саме?

— Коли ти нас знайдеш… Ну, потім, коли повернешся після всього і знайдеш нас у чужому краї, то не лишай мене більше ні на один день, добре?

— Звісно. Чому б я тебе лишав?

— Ну, всякі справи бувають. Але ти мене не кидай так надовго, бо я більше не витримаю. Я вмру без тебе.

— Дурненька. Не загадуй поганого.

— Тоді давай помріємо про хороше. Розкажи, як ми з тобою житимемо.

— І хорошого я теж давно собі не загадую, — сказав я. — Доля лукава до нас. Хоча б не втратити того, що є.

— А що в тебе є?

— Ти, моя пташко.

— Не тільки. Знаєш, у мені постійно живе одне відчуття, про яке я соромлюся тобі сказати.

— Даремно. Який між нами може бути сором?

— Мені здається, що цю дитину народила я.

— Це ж добре, — сказав я. — Ти будеш справжньою матусею.

— Ні, навіть не здається, а… я ж кажу, таке відчуття у мені живе. Що я народила цю дитину від тебе. Що Бог нам послав її не випадково. Тут є якесь знамення.

— Звісно, — сказав я. — Нічого в цьому світі не буває випадкового.

* * *

Ні, не буває, я знаю: кожна карта лягає в масть чи не в масть тільки за Божим промислом, інакше як могла знати сліпа Євдося, під яким дахом мені доведеться ночувати всупереч правилам, що їх постановили собі лицарі ордену руки святого Іоанна?

Але про все по порядку. У містечко Дунаївці ми приїхали надвечір і швидко знайшли поблизу церкви хату тамтешнього священика, до якого мали доручального листа від отця Олексія Ставинського. Православний батюшка Тимофій — з ріденькою борідкою і водявими очками — уважно перечитав те послання, в якому було казано про благочестя не менше, ніж у посланнях апостола Павла до Тимофія в Ефес, а проте, дочитавши епістолу, дунаївський отець Тимофій обвів нас безбарвними очками зовсім неприязно і сказав, що тепер не той час, коли можна безпечно приймати незнайомців. Він уже натерпівся по саму горлянку через свою доброту і гостинність, бо саме за це його, необачного, уже й грабували, й палили, і шомполами скородили, так що даруйте, шановні, але шукайте ночівлю деінде. Домовились, отче, сказала на те йому Тіна, яка ваша воля — так ми і зробимо, але дозвольте у вашій господі переповити дитину, бо воно, бідне, мокре, а надворі, ви ж бачите, холодно.

Тоді отець Тимофій трохи пом'якшав, пустив нас до хати, ще й звелів паніматці, щоб та приготувала щось на вечерю. Паніматка — тиха та боязка жіночка в чорній, запнутій до самих очей хустині — напрочуд швидко й води загріла скупати дитину, і на стіл зрихтувала «що Бог послав», і засвітила над столом гасову лампу під зеленим абажуром, а коли Тіна, скупавши Ярка, переповила його, отець Тимофій розм'як ще дужче і, побожно дивлячись на дитину, сказав, що нікуди вже нас не відпустить. Так часто буває серед людей: одне світить до тебе очима, сюсюкає, лижеться, та як прийдеться до діла, нічого доброго й на ніготь не зробить, а друге бурчить, свариться, стогне, тоді, дивись, останню сорочку скине із себе й віддасть. Таким був і цей отець Тимофій. Поки ми підвечеряли в його хаті, поки випили по чарочці-другій смородинівки, то про все й домовилися згідно з моїм попереднім планом — далі їхати підводою воєнкому Івану Сємьонову було небезпечно, далі — до кордону тут палицею кинути — мусив пішки йти звичайний тутешній службовець, а саме землемір Петро Минович Горовий (подільський «документ» я заготував ще на Чигиринщині) зі своєю дружиною та хворим дитям, котре вони несли до лікаря, що жив на пограниччі. Отже, документами, як і цивільним одягом, я запасся, тепер не завадило б ще обміняти пару наших запряжних коней з підводою на одного верхового жеребчика, якого я осідлаю по дорозі назад. Панотець Тимофій і цей клопіт узяв на себе — маю одного «цигана», зізнався він, що потай торгує кіньми, думаю, він це діло втрясе, а вам, дорогенькі мої, уранці треба вирушати прямісінько на Балакирі, а там полями зо три версти — та й уже будуть Шидлівці, прикордонне село. Головне, нічого не бійтеся, ідіть собі й не оглядайтеся, наче ви тут сто разів ходили, і червоноармійців не обминайте, вони місцевого люду не чіпають.