Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

У цей час у квартирі № 82, під квартирою Латунського, хатня робітниця драматурга Кванта пила чай на кухні, не виходячи з дива від того, що згори долинає якийсь гуркіт, біганина і брязкіт. Піднявши голову до стелі, вона раптом побачила, що та на очах у неї перемінює свій білий колір на якийсь мертвотно-синюватий. Пляма ширилася на очах, і раптом на ній понабухали краплі. Хвилини зо дві сиділа хатня робітниця, торопіючи від такого з’явища, доки, нарешті, зі стелі не сипнув справжній дощ і не залопотів по підлозі. Аж тепер вона схопилася, підставила під зливу миску, що анітрохи не зарадило, бо дощ поширився й почав заливати і газову плиту, і стіл із посудом. Тоді, скрикнувши, хатня робітниця Кванта вибігла з квартири на сходи, і притьмом у квартирі Латунського почалося дзеленчання.

— Ну, задзвонили… Пора збиратися, — сказала Марґарита. Вона сіла на щітку, прислухаючись до того, як жіночий голос кричить у щілину дверей:

— Відчиніть, відчиніть! Дусю, відчини! У вас, чи що, вода тече? Нас затопило!

Марґарита піднялася на метр угору і вдарила по люстрі. Дві лампочки вибухнули, в усі боки бризнули дармовиси. Крики в щілині затихли, на сходах почувся тупіт. Марґарита випливла у вікно, опинилася зовні, розмахнулася легко і молотком ударила в шибку. Вона схлипнула, і обшитою мармуром стіною каскадом побігли донизу скалки. Марґарита підлетіла до наступного вікна. Далеко внизу забігали люди по тротуару, одна з двох машин, що стояла коло будинку, тукнула й від’їхала.

Скінчивши з вікнами Латунського, Марґарита попливла до сусідньої квартири. Удари почастішали, провулок виповнився брязкотом та громом. З першого під’їзду вибіг швейцар, подивився вгору, трохи повагався, видно, не зметикувавши відразу, що йому чинити, всунув у рот сюрчок і шалено засвистів. З особливим азартом під цей свист розгативши останнє вікно на восьмому поверсі, Марґарита спустилася до сьомого і почала й там висаджувати шибки.

Змучений довгим байдикуванням за дзеркальними дверима під’їзду, швейцар вкладав у сюрчання всю душу, причому чітко йшов за Марґаритою, ніби акомпануючи їй. У паузах, коли вона перелітала від вікна до вікна, він набирав духу, а з кожним Марґаритиним ударом, надимаючи щоки, заходився, свердлуючи нічне повітря до самого неба.

Його зусилля, єднаючись зі стараннями розшаленілої Марґарити, дали великі наслідки. В будинку йшла паніка. Цілі ще вікна розчинялися, в них з’являлись людські голови і відразу ховалися, відчинені ж вікна, навпаки, зачинялись. В протилежних будинках у вікнах на тлі освітлених кімнат виникали темні силуети людей, що намагалися збагнути, чому безпричинно тріскаються шибки в новій споруді Драмліту.

У провулкові народ біг до будинку Драмліту, а всередині його усіма сходами тупотіли люди, носячись сюди-туди без ладу й сенсу. Хатня робітниця Кванта кричала до них, що їх залило, а згодом до неї прилучилася хатня робітниця Хустова з квартири № 80, яка була під квартирою Кванта. У Хустових полилося зі стелі, й на кухні, й у вбиральні. Нарешті, у Квантів на кухні обвалився величезний шмат тиньку зі стелі, розбивши весь брудний посуд, після чого пішла справжня злива: з-під ґраток мокрої обвислої дранки ринуло, як з відра. Тоді на сходах першого під’їзду залунали крики. Пролітаючи повз передостаннє вікно четвертого поверху, Марґарита заглянула в нього і побачила чоловіка, який у паніці нацупив на себе протигаз. Ударивши молотком у його шибку, Марґарита сполохала його, і він здимів із кімнати.

Та несподівано дикий погром ущух. З’їхавши до третього поверху, Марґарита заглянула в крайнє вікно, завішене легенькою темною фіранкою. В кімнаті горіла слабенька лампочка під ковпачком. У маленькому ліжечку із затягнутими сіткою боками сидів хлопчик років чотирьох і налякано прислухався. Дорослих нікого не було в кімнаті. Напевно, всі повибігали з квартири.

— Шибки б’ють, — проговорив хлопчик і покликав: — Мамо!

Ніхто не відгукнувся, і тоді він сказав:

— Мамо, я боюсь.

Марґарита відкинула фіранку і влетіла у вікно.

— Я боюся, — повторив хлопчик і затремтів.

— Не бійся, не бійся, маленький, — сказала Марґарита, силуючись пом’якшити свій захриплий на вітрі, злочинницький голос, — це хлопчиська шибки били.

— З рогатки? — запитав хлопчик, переставши тремтіти.

— З рогатки, з рогатки, — повторила Марґарита, — а ти спи!

— Це Ситник, — сказав хлопчик, — у нього є рогатка.

— Ну, певно, він!

Хлопчик подивився лукаво кудись убік і запитав:

— А ти де, тьотю?

— А мене немає, — відповіла Марґарита, — я тобі снюся.

— Я так і думав, — сказав хлопчик.

— Ти лягай, — наказала Марґарита, — підклади руку під щоку, а я тобі буду снитися.

— Ну, снись, снись, — погодився хлопчик, відразу ліг і підсунув руку під щоку.

— Я тобі казку розповім, — заговорила Марґарита і поклала розвогнену руку на стрижену голову. — Була на світі одна тьотя. І в неї не було дітей, і щастя взагалі так само не було. Отож спочатку вона довго плакала, а потім зробилася злою… — Марґарита вмовкла, зняла руку — хлопчик спав.

Марґарита тихенько поклала молоток на підвіконня і вилетіла з вікна. Коло будинку вирувало. Асфальтованим тротуаром, вкритим битим склом, бігали і щось вигукували люди. Серед них уже мелькали міліціонери. Раптовно вдарив дзвін, і з Арбату в провулок вкотилася червона пожежна машина з драбиною…

Але подальше вже не цікавило Марґариту. Примірявшись, щоб не зачепитися за який дріт, вона міцніше затисла щітку і вмить опинилася вище нефортунного будинку. Провулок під нею похилився набік і провалився вниз. Замість нього одного під ногами у Марґарити вродилося скупчення дахів, навскоси перерізуване сяйними стежками. Все це неждано поїхало вниз, і смуги вогнів змазались і злилися.

Марґарита ще пришвидшила щітку, і тоді все скупчення дахів кануло під землю, а замість нього з’явилося внизу озеро тремтливих електричних вогнів, і це озеро раптово піднялося вертикально, а згодом опинилося над головою у Марґарити, а під ногами зблиснув місяць. Збагнувши, що вона перевернулася у повітрі, Марґарита вирівнялась і, обернувшись, побачила, що й озера вже немає, а що там унизу, позад неї, залишилася тільки рожевувата заграва на виднокрузі. Та й вона щезла через секунду, і Марґарита постерегла, що вона сам на сам з місяцем, який летів вище і лівіше від неї. Марґаритине волосся давно стояло копицею, а місячне сяйво зі свистом омивало її тіло. З того, як унизу дві низки негустих вогнів злилися у дві суцільні вогненні смуги, з того, як швидко вони зникли позаду, Марґарита здогадувалася, що вона летить зі страхітливою швидкістю, і подивувалася тому, що вона не задихається.

Через кілька секунд далеко внизу, в земній