Читати книгу - "Батурин"

Череп'я з дул, особливо гарно повироблювані голови, князь Меншиков з собою забере. Менші гармати поїдуть перед ним, як полонені, як свідки його великої побіди.

Прощайтеся з містом своїм, з місцями, на котрих так довго стояли. Заревіть ще раз, чи не забули ревіти, чи вас Кенігзен не загвоздив. А щоб ви пороху й куль не збавляли даром — підіждіть.

І до кождого дула прив'язують одного з гармашів. Руки до дула, ноги до коліс, студене гирло доторкається теплих плечей.

— Пали!

Гармата підстрибує, реве, випльовує з довгого горла ядро і разом із ним плює шматками порозриваного людського тіла. Прощаються з Батурином гармати.

Підкочують під них колісниці, впрягають по дві-три пари коней, не скорих, а кріпких, і гармати найближчою дорогою з города виїжджають.

Та дорога хоч не прометена, а виїжджена гаразд. Чимало трупів переїхали на ній. Кості поторощили, а тіло перемісили зі снігом, з попелом, з жужелицею, із заморозею земною в нерозгаданої краски болото.

Переїжджають гармати, фальконети і гаківниці, за ними вже не коні, а люди на низьких, залізом кутих візках вивозять усяких розмірів моздірі. За гарматами останки муніції з Батурина вивозять в ящиках і в бочках скірами, пологнами й кожухами понакриваних, щоб порох не замок, бо сніг політає мокрий і легко топлквний.

А за муніцією тягнуться вози. навантажені шаблями, рушницями, самопалами, аркебузами й торунськими мушкетами, булавами до розбивання шоломів і молотами до розвалювання панцирів, вони навантажені бердишами і списами дев'ятьліктевими, вози повні усякої збруї з ріжних фабрик і з ріжних часів, котрої чимало призбиралося в городі і в гетьманських складах. Усе, що з димом не пішло, що не змарнувалося в бою і чого салдати не розікрали, як круки, вивозив з Батурина князь.

Їхали на возах цілі гори кожухів, свиток, контушів, делій, гунь, байбараків, усякого мужеського, жіночого й діточого вбрання, а за ними, як зі снопами, торохтіли вози з біллям, шнурами кріпко поперев'язувані й рублями згори попридавлювані, щоб не губилося те добро по дорозі. А на дальших возах, телігах, мажах тисячі пар чобіт, юхтових, грубо кутих і сап'янців жовтих та червоних без підківок, бо їх здебільшого салдати, збираючи цей крам на купи, до своїх кишень поховали, черевдки з тонкими підошвами оксамитні й мешти шовкові, а далі всілякі пояси, хустки, скатерки, занавіси, звої полотна й постави сукна, стільки того, що можна б кілька ярмарків великих заповнити, можна б одягнути і прибрати кілька міст, хоч би й на яке велике свято. І меблів, і посуди не залишив князь. Усе, що могло пригодитися, що мало яку-небудь вартість, забирав світлійший із собою. Його в Батурині не треба. Батуринцям уже нічого не треба, їх трупи лежать голі, обдерті, німі. Не треба крукам добиратися до тіла. Вовки не потребують роздирати чобіт. Легше пообжирають тіло аж до костей. Коли б був час, світлійший казав би розкопати город, бо, мабуть, не одно в землю позакопували міщани. Та йому спішно. І так забарився довго. Щоб не сердився цар.

Що кращого й ціннішого — перські коври й турецькі макати, срібну посуду й соболеві шуби світлійший велів зібрати на окремих, шкіряними будами понакриваних возах. Вони під сильною ескортою їдуть. А посередині скрині з гетьманськими скарбами. Їх добре треба мати на оці, бо салдати, а навіть офіцери "боліє клоняться к лакомству і карману, нежелі к службє". Не треба доводити їх до гріха.

А на останніх возах поміж чурами та конюхами, поміж усяким "подлим" стаєнним та кухонним народом сидять жінки, дівчата й молодиці. Хто їх там нині розбере. Це здебільшого ті, що по шинках і по гостинних дворах служили, нетутешні, квітки, вітрами з чужих піль занесені. Гасили вони не тільки жагу горла, але й сердечну спрагу своїх гостей, і як уміли приговорювати до них колись, так і тепер договорилися до того, що їх пощадили. Нехай там, пригодяться. Це нешкідливий народ. І їхав цей нешкідливий народ на нові непередбачені пригоди, на нові дикі забави, в нових, чужих панів. Понасували собі хустки на очі, бо соромилися тих трупів, що з німим докором, скляними очима дивилися на них.

За возами ступали відділи московського війська. Брудні, обплямлені кров'ю, притрушені сажею і димами, грімко вистукували чобітьми. Кармани повіддувалися. Годі їм було поховати всього добра.

Офіцери приставали до них:

— Бач, як набухався, злодюга.

— Дещицю запопав, ваше високородіє. Гріх, щоб марнувалося добро.

За військом везли ранених. Їм одним не поталанило.

Вивозили з Батурина порозбивані голови та покалічені руки й ноги. В Батурині боронилися навіть жінки.

Перед Сеймом спинилася та довга, різноманітна валка. Ворог не напирав на них ззаду. Чекаючи на чергу, поки їх впустять на міст, роззявлювали роти і дивилися на Сейм.

Вдруге такого не побачать.

Сеймом плили дошки, колоди, тратви.

До дощок і колод поприбивані або поприв'язувані козаки. Тільки вбрання на них — що власна кров. Це їх червона китайка, заслуга козацька.

Приймає Сейм козаків у свої обійми, несе, колише гойдає їх на своїх хвилях, ніби заспокоїти хоче їх болі важкі і їх сором великий. Колоди на криги попадають, борикаються з ними, криги беруть їх підспід, перекидають, перескакують через них. То знову крига вдаряє об колоду, вискакує на неї і лягає козакові на груди. З берегів і з мосту розлягаються крики і сміхи.

— Накрився, щоб тепліше було! Через другого лиш перевалилася, шкуру поздиравши з нього.

— Не все в середу Петра, — гукає товпа. Крига колоду підспід бере.

— Той уже має спокій. Другу до берега прибило.

— Відбивай, відбивай, хай і там люди побачать! Відбивають колоду від берега, і вона дальше посувається, хитається, підпригує, крутиться, гуляє, як тріска.

Пливуть червоні, страхітні дошки й колоди далі річкою

Сейм, звіщаючи мешканців хуторів і сіл прибережних про силу і славу великого царя.

— Тратва, тратва пливе! — і товпа захиталася, схвилювалася, збентежилася.

Та, не зі страху перед тим, що побачила, а з цікавості, якої не може позбутися на вид мук і страждань своїх ближніх.

Нічого цікавішого не знає. Штовхаються, тручаються, деруться, кождий хоче дістатися на місце, з котрого краще видно. Вдруге такого не