Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Як  тут не  досадувати!

Наприкінці березня Ігор  закликав брата  Всеволода, синовця Святослава Рильського, шурина Володимира Ярославича та  сина Володимира в  Новгород-Сіверський. Вони прибули в суботу, в передостанній день  першого весняного місяця, і після щедрого обіду  з Ігоревою сім’єю зачинилися в Ігоревій хоромині.

— Братіє! — сказав Ігор, заглядаючи пильно кожному в вічі.  — Ви  чули  вже  про  погром Кончака на  Хоролі, чули, як  Святослав, Рюрик і Володимир Глібович, три  мої  родичі-недруги, слави зажили. Тільки нас   там  не  було.   А  ми єсми чи  не  князі ж?  Пойдемо також — і собі  хвали  добудемо!

Перший озвався брат  Всеволод:

— Ах, Ігорю, як  це було  б славно — погуляти в чистому полі!  Розім’яти застояних коней! Потішити себе  поєдинком з поганином-половчином!..

Святослав і Володимир вигукнули в один голос:

— І ми  поїдемо! І ми  готові!

Ігор  і не  ждав  іншої відповіді від  своїх  найближчих родичів, бо добре  знав  їх. Та  й жили вони дружно, вирізняючись  цим  серед  інших князів.

— Дякую, братіє, за підтримку. Тепер давайте обміркуємо:  коли, куди  і якими силами йти?

— Ти   вже   обміркував,  брате,  то   й   кажи,  —  поклав свою   могутню  руку   на   стіл   Всеволод,  аж  стіл,   здається, ввігнувся.

— Так, братіє, обміркував я,  — послухайте. — Ігор  стишив  голос. — Виступимо в похід, як  добре  підсохне степ  і завруниться на  ньому паша для  коней. Думаю, що  найкращий час  для  цього — кінець квітня...

— Двадцять третього квітня — день Георгія Побідоносця, твого  християнського патрона, брате, — сказав Всеволод. — От давайте у цей  день  і виступимо!

— Правильно! — підтримали молоді князі.

— Гаразд, — погодився Ігор. — Думаю, перший-ліпший день  для  цього годиться, аби  щасливий був! Якщо на  Георгія  буде  сухо  і зазеленіє степ, виступимо в той  день... Візьмемо з собою всі сили, які  може  виставити Сіверська земля. Залишимо  тільки залогу в  Путивлі. Про всяк випадок. Та закличемо на  поміч князя чернігівського. Я  написав Ярославу, щоб  приєднався до  нас.  Його могутні полки будуть великою запомогою нам!..  І останнє — куди  йти?

Князі переглянулися.

— Як  куди?  — перепитав прямодушний Всеволод. — На половців, звичайно!

— Так, на  половців. Але куди?  І кудою?

— Що  ти надумав, Ігорю!  Кажи! — нетерпляче вигукнув Всеволод.

— Надумав я ось  що,  братіє, — почав Ігор. — Прямий, узвичаєний шлях  на половців здавна відомий: з Києва — це Залозний шлях, з  Чернігова — уздовж Поля на  Ромен чи Лубен, а  там  на  Оріль та  Самару, з  Новгорода-Сіверського  — поперек Поля до  Сули  і звідти вже  теж  на  Оріль та Самару. Або  прямо на  Дон через Мерло,  як   ми   ходили торік... На  цих  шляхах половці ставлять бекети і заслони, легко можуть вислідити нас... Тому  ми підемо зовсім іншим шляхом. З Путивля рушимо прямо на схід — аж до Осколу, а ти,  Всеволоде, з  Курська теж  попрямуєш туди,  там  і зустрінемося. А вже  звідти повернемо понад Осколом на  південь  і досягнемо половецьких кочовищ на  Дону, де  й  погромимо їх!.. Для  них  це  буде  велика несподіванка — наша поява не  з заходу, а з півночі!

Молоді  князі  знову  захоплено  глянули  на   старшого з Ольговичів.

— А що!..  Надумав ти  добре, Ігорю!  — підтримав старшого брата  князь Всеволод. — Так  ми  зайдемо в тил  поганим!  Погромимо їх — і назад!  Нас  там,  у самому серці Половецької землі, справді ніхто  не  жде,  — і Кончак, і інші хани  спостерігатимуть Оріль та Самару.

— У  цьому вся  суть,   — сказав Ігор   і  поклав правицю долонею на  стіл, мовби даючи зрозуміти всім, що  іншої думки бути  не  може. — Хочу  сказати ще  про  одне... Братіє, все це потрібно тримати в таємниці. Зробимо наш, окремий, сіверський похід!  Досить одним киянам та  переяславцям заживати слави!   Зажиємо і  ми!  Адже  ми  теж  князі!.. Їдьте  — і готуйтеся, бо  часу  в  нас  мало. Мої, Святославові і Володимирові стяги зберемо в Путивлі, подалі від очей. Та й  ближче до  Поля. Туди  ж підійде і Ярослав з Чернігова... Святослав ждатиме нас  на  Пслі, а Всеволод — на  Осколі... Пошукаємо, братіє, шляху  до  города Тмутороканя, що  був колись теж  Руською землею, отчиною Ольговичів!

2

Після  сніданку  Славута помив  руки,  розчесав  перед бронзовим дзеркалом довге  сиве  волосся, рівно підстрижену бороду і  тільки після цього, чистий,  святковий,  зайшов  у простору хоромину, де  він  любив проводити довгі  години.

Це  була  світла кімната, в  якій одне  вікно виходило на південний схід,  а друге  — на південний захід.  Посередині її, якраз між вікнами, стояв  широкий стіл. Побіля нього  — важкий  дерев’яний стілець з вузькою різьбленою спинкою. Між вікнами — лава,  застелена вовняним ліжником, на ній — вишита  покійною жоною подушка. На неї,  стомившись, любив боярин схилити голову.

На   одній стіні   висіла зброя  —  мечі, луки,  кольчуги, лати, шестопери, тули  зі  стрілами, на  протилежній — полиці   з  найдорожчим багатством, яким володів боярин,  — книгами.

Славута збирав їх усе життя. Одні  купував за великі гроші  у монастирях, де  їх виготовляли монахи, другі  придбав випадково у купців чи  збіднілих книжників, треті  переписував  сам... І любив їх як  дітей.  Любив дивитися на  срібні, дерев’яні або  шкіряні обкладинки, на  жовто-сірий пергамент, любив гортати цупкі сторінки з  чорним мереживом рядків на чолі  з червоними заголовними літерами, йому  навіть було  просто приємно сидіти тут і вдихати неповторний запах  — запах  вичиненої шкіри і старовини.

Читав він  їх безліч разів  і кожну знав  майже напам’ять. Та й як  не  знати!  П’ятдесят літ минуло з того  дня, коли він в  хоромах покійного князя  Всеволода, разом з  княжичем Святославом, уперше сів за книгу і вслід  за учителем-монахом  вимовив: аз,  буки, веді,  глагол... П’ятдесят літ!

Він  поволі підступив до  полиць і вголос, як  до  живих, привітався:

— Добридень, друзі  мої  любі!  Як  ся  маєте? Як  вам  ведеться? — Погладив холодну срібну обкладинку Євангелія, торкнувся пальцями Біблії, Псалтиря, що став букварем усіх великих і малих книжників того  часу,  переклав з полиці на стіл — для натхнення, щоб  це велике творіння рук людських лежало перед очима. Любовним поглядом ковзнув по інших книгах. Ось «Ізборник» Святослава, «Служебна Мінея», «Патерик», «Апостол», «Александрія», «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія, «Девгенієве діяння», «Сказання про  Бориса і Гліба»... А там  далі  найцікавіші з усіх книг — літописи, в  яких розповідається історія рідної землі — Русі... А  ще