Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

— Я вам щось скажу, — озвався Старий Моряк із таким таємничим виглядом, що Доутрі аж нахилив до нього вухо. — Жоден стюард на «Пильному» не зумів би так змішати коктейля, як ви. Правда, коктейлів ми тоді ще не знали, зате в нас були херес і гіркі настоянки. Теж добра штука для апетиту, дуже добра… Я й ще щось вам скажу, — мовив він за хвильку, коли Доутрі вже вирішив, що він скінчив, і хотів був утретє спробувати щось випитати про справжню його роль на «Мері Тернер». — Ось-ось уже п’ять, склянок, і я вельми охоче випив би перед обідом вашого чудового коктейля.

Після цієї розмови Доутрі став придивлятися до старого ще підозріливіше. Та з часом він дедалі дужче впевнювався, що Чарлз Стоу Грінліф — здитинілий старий дід і сам щиро вірить у скарб, закопаний на якомусь острові у Південних морях.

Якось, начищаючи мідяні оздоби на поруччі трапу кают-ком-панії, Доутрі підслухав, як старий пояснював Грімшо та вірменському євреєві, звідки у нього такий страшний шрам на обличчі й де він позбувся пальців на одній руці. Розмовники підпоювали його з надією випитати точніші відомості про скарб.

— Це сталося в баркасі, — чув Доутрі на трапі старечий голос. — Одинадцятого дня вибухнув бунт. Ми на кормі стояли разом проти решти. То було просто божевілля. Хоч як ми виголодніли, але найдужче терпіли від безвіддя. Через воду й почалося все. Бо ми, розумієте, облизували росу з весел, планширів, банок та бортів баркаса всередині. І в кожного була своя площинка, з якої він злизував росу. Ось, скажімо, румпель, головка стерна й пів правої половини корми припали другому помічникові. І ми всі шанували його власність. Третій помічник був зовсім юнак, ві-сімнадцятиліток, таке чарівне й відважне хлоп’я. Вони з другим помічником поділили праву половину корми. Провели межову лінію, і жоден, коли злизував скупу вологу вночі, ані подумав порушити ту межу. Вони були занадто чесні для цього.

Але матроси були не такі. Вони гризлися між собою за площинки, і лиш за день перед бунтом одного зарізано, бо заліз на чуже. А тієї ночі я, дожидаючи, поки буде рясніша роса, зачув, що хтось плямкає й сунеться до корми по планширу лівого борту — там якраз була моя площинка від задньої банки до самої корми. Я прокинувся з марення про кришталеві струмки та повноводі річки й злякався, що він залізе на моє.

Він підповзав чимраз ближче до межі, і я чув, як він аж стогне потихеньку, лижучи мокре дерево. Наче якась тварина на луці, що пасеться і підходить ближче й ближче.

У мене в руці була підніжка від банки — я ладнався злизувати росу й із неї. Я не знав, хто то лізе, та коли він пересунувся через межу й став, охкаючи, злизувати мої коштовні краплини, я вдарив його підніжкою і влучив просто по носі. То був боцман. Отак і почався бунт. Боцманів ніж розпоров мені обличчя й відтяв пальці. Третій помічник, той вісімнадцятиліток, став мені до помочі й урятував мене — перш ніж я зомлів, ми вдвох зіпхнули боцманового трупа за борт.

У кают-компанії зарипіли стільці, зачовгали підошви, і Доутрі знов кинувся начищати поруччя, про яке на хвильку забув. Тручи мідь, він мурмотів сам до себе:

— Старе луб’я, напевне, справді було в тій халепі. Такі речі трапляються.

— Ні, — провадив Старий Моряк тоненьким фальцетом у відповідь на чиєсь запитання. — Я не від ран зомлів. Я знесилився в бійці. Я був занадто кволий. Ні, у мене в жилах було так мало вологи, що кров майже не текла. А що найдивніше — рани дуже швидко загоїлися. Другий помічник уранці позашивав їх голкою з кістяної шпички чистити зуби, й нитками, насмиканими з брезенту.

— А дозвольте спитати, містере Грінліфе, на відтятих пальцях теж були персні? — почув Доутрі Нішікантин голос.

— Атож, і один прегарний. Я його потім підібрав на дні баркаса й подарував тому скупникові сандалу, що мене врятував. У ньому був великий діамант. Я купив його в Барбадосі в матро-са-англійця за сто вісімдесят гіней. Він його віддав запівдарма,

бо перстень, звісно, був крадений. Прегарний камінь. Той скупник мало що врятував мене, так ще й витратив добрих сто фунтів, щоб мене вдягти й оплатити мій провіз від острова Четверга до Шанхаю.

— Від отих перснів, що він носить, нікуди не дінешся, — почув іншим разом Дег Доутрі, як Саймон Нішіканта казав увечері під ютом фермерові. — Таких тепер не побачиш. Це справді старовинні персні. Не те що теперішні чоловічі, а справжні, як колись казали, «панські». Такі колись носили справжні пани — великі пани тобто. Я б не від того, щоб такі застави потрапляли до моїх позичкових кас. Вони варті великих грошей.

— Мушу тобі сказати, Кілені-бой, — може, я ще й пошкодую, що найнявся на платню, а не зажадав пайки в скарбі, — признався Доутрі Майклові того вечора, коли Квек уже роззував його, а він допивав шосту кварту. — Повір мені, Кілені, цей старий добродій знає, про що балакає, і він був колись добрим зухом. Так собі, нізащо, людям пальців не відбатовують і пик не розпанахують. І перснів таких, що в юдея-лихваря аж слинка тече, теж абихто не носить.

РОЗДІЛ XI

Ще плавання «Мері Тернер» не дійшло до кінця, як Дег Доутрі, сидячи в трюмі між рядами барил з питною водою й душачись зі сміху, перейменував шхуну на Корабель Дурнів. Але це сталось лиш за кілька тижнів. А тим часом він виконував свої обов’язки так, що навіть капітан Доун не мав до чого присікатись.

Особливо догоджав стюард Старому Морякові, якого дуже вподобав, щоб не сказати полюбив. Старий дуже різнився від своїх компаньйонів. Вони були грошолюби, всією душею віддані гонитві за доларами. А Доутрі, що сам мав безтурботну й щедру вдачу, не міг не оцінити широкої натури Старого Моряка, що видимо любив жити розкішно й навіть був за те, щоб поділити скарб, який вони знайдуть, між усіма учасниками подорожі.

— Ви свій шмат дістанете, стюарде, хоч би навіть із моєї пайки, — не раз запевняв він Доутрі, коли той, бувало, чимсь йому догодить. — Там же золота цілі купи, цілі купи, а я сам на світі, і жити мені вже недовго, отож нащо мені так багато.

Отак Корабель Дурнів плив далі, а всі на кормі намагались обхитрувати один одного,