Читати книгу - "Метелик"

Ох, я знову повернувся на «шлях занепаду»! Одначе я зміг швидко забути про ije й уже пориваюся до моря, на волю, до радості знову стати людиною, до помсти теж. Я не повинен забувати про свій борг перед Поленом, фараонами та прокурором. Що ж до валізки, то не буде потреби підкуповувати фараонів, аби вони занесли її до судової поліції. Я прийду у формі провідника спального вагона компанії «Кук», у гарному форменому кашкеті. На валізці буде велика етикетка з таким написом:

Дивізійний комісар Бенуа,

36, набережна Золотарів,

Париж (округ Сена).

Я сам занесу валізку до зали, де збираються фараони. Я все розрахую так, що годинниковий механізм спрацює тільки тоді, коли я піду звідти, отже, все піде як по маслу. Обміркувавши такий план дій, я відчув, ніби мені камінь спав з серця. Що ж до прокурора, то я ще встигну вирвати йому язика. Спосіб цього виривання ще не продумано, але це неодмінно буде зроблено. Я вириватиму шматочками той його проклятущий язик!

Головне для мене — вилікувати рани. Я повинен як— найшвидше стати на ноги. Мене віддадуть до суду аж через три місяці, а за цей час може багато що статися. Місяць на те, щоб вилікуватись, місяць — на приготування, і бувайте здорові, панове! Курс — на Британський Гондурас. Але цього разу ніхто вже мені не завадить.

Учора, через три дні після нашого повернення, мене перенесли до загальної камери. Тут сорок чоловік чекають військового трибуналу. Одних звинувачують у злодійстві, інших — у пограбуванні, у навмисному підпаленні чужого майна, і в убивствах, у спробах убивства, в намаганні втекти та у втечах і навіть у людоїдстві. Нас по два десятки обабіч дерев’яної перегородки, всі прив’язані до одного залізного бруса завдовжки з п’ятнадцять метрів. О шостій вечора ліву ногу кожного з нас приковують залізним кільцем до спільного бруса. О шостій ранку з нас скидають ці великі кільця, й ми можемо цілий день сидіти, ходити, грати в карти, дискутувати в так званому коридорі, цебто в своєрідному проході завширшки дві метри, який утворює довга камера. Вдень тут мені ніколи нудьгувати. В’язні гуртами підходять до мене й просять, щоб я розповів їм про свою втечу. І зчиняють страшенний галас, коли чують, що я сам, з власної волі, покинув індіанське плем’я гуахірів, Лалі й Зораїму.

— Чого тобі забаглося, друже? — питає один парижанин, слухаючи мене. — Трамваїв? Ліфтів? Кінотеатрів? Струму високої напруги, до якого підключать електричний стілець? Чи тобі захотілося скупатись у басейні на площі Пігаль? Друже, — веде далі паризький вуличний хлопець, — ти мав двох краль, одну кращу іншої, жив голяка на лоні природи разом з цілою ватагою симпатичних нудистів, їв, пив, полював, мав море, сонце, теплий пісок і навіть скойки з перлинами — до того ж усе безкоштовно! І ти не знайшов нічого ліпшого, як покинути все це?! Куди тобі забаглося піти? Чого мовчиш? Що, тобі закортіло перебігати вулиці, остерігаючись, щоб не попасти під колеса, платити за житло, за одяг, за світло й телефон? А може, тобі хочеться працювати до сьомого поту на якогось підприємця, заробляючи саме стільки, щоб не здохнути з голоду? Я тебе не розумію, друже! Ти був у раю — й добровільно повернувся до пекла, де мусиш не тільки заробляти собі на життя, а й утікати від поліції, яка тебе переслідує! Справді, у твоїх жилах пульсує свіжа кров француза, ти не зумів побачити, як низько впали твої фізичні й моральні якості! Навіть я, хто десять років відбув на каторзі, не можу тебе зрозуміти. Зрештою, ласкаво просимо до нас, а що ти, напевне, — й далі намагатимешся втекти, то розраховуй на нашу допомогу. Хіба я кажу неправду, друзі? Ви згодні зі мною?

Друзі згодні, і я всім їм вдячний.

Це, як я бачу, люди безстрашні. Оскільки ми живемо в такій тісноті, то важко приховати, що ти маєш капсулу. А що вночі всі прикуті до спільного бруса, то дуже легко можна вколошкати кого захочеш. Досить тільки, аби вдень за певну плату тюремник-араб не замкнув твоє кільце. Отже, серед ночі ти вивільняєшся, здійснюєш замислене й спокійно повертаєшся спати на своє місце, старанно защепнувши своє кільце. Оскільки араб непрямий співучасник, то він мовчатиме.

Минуло вже три тижні, відколи я повернувся сюди. Час збіг досить швидко. Я вже починаю помалу ходити, тримаючись у коридорі за перекладину, — вона поділяє коридор навпіл, утворюючи в ньому два проходи. Минулого тижня я побачив на допиті трьох наглядачів з лікарні, яких ми оглушили й роззброїли. Вони дуже задоволені, що ми знову тут, і сподіваються колись зустріти нас там, де чергуватимуть. Адже наша втеча дорого їм обійшлася: їх позбавили на півроку відпустки з поїздкою до Європи й на цілий рік колоніальної доплати. Одне слово, наша зустріч була не дуже тепла. Ми розповідаємо, про їхні погрози на допиті, нехай слідчі все це запишуть.

Тюремник-араб поводився добре. Він розповів лише правду, нічого не перебільшуючи й забувши те, яку роль відіграв Матюрет. Слідчий капітан дуже допитувався, хто нам роздобув човна. Ми стали розповідати йому найнеймовірніші історії, щось на взірець того, що самі собі збили пліт тощо.

Він каже, що зробить усе можливе, аби за напад на наглядачів мені й Клузйо дали по п’ять років, а Матюретові — три.

— А що ви носите кличку Метелик, — каже він мені, — то повірте, я пообтинаю вам крильця, й ви більше нікуди не полетите.

Боюсь, що він має рацію.

До суду лишається трохи більше двох місяців. Я шкодую, що не сховав до своєї капсули один-два наконечники отруйних стріл. Ними, либонь, можна було б якось скористатися в дисциплінарному відділенні. Тепер я з дня на день ходжу краще. Франсуа Сьєрра вранці й увечері натирає мені ноги камфорною олією. Ці натирання дають мені велику душевну й фізичну полегкість. Як добре мати в житті друга!

Втеча принесла нам, як виявляється, незаперечний авторитет у каторжан. Я певен, що серед цих людей ми в цілковитій безпеці. Ніхто не зважиться вбити нас, щоб пограбувати. В разі чого, винні, звісно, заплатили б життям. Усі без винятку ставляться до нас шанобливо й навіть трохи захоплюються нами. Ми наважились оглушити наглядачів, і тепер нас мають за людей, ладних піти на все. Дуже приємно почуватись у безпеці.

З