Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Нарешті настали дні, коли нам не вистачило музеїв і соборів Венеції. В один із них, напрочуд погідний, ми з матір’ю вибралися аж до Падуї, подивитися ті Гріхи й Чесноти, репродукції яких, що, мабуть, і досі висіли у моїй шкільній кімнаті в Комбре, колись подарував мені пан Сванн; перетнувши у сонячній повені сад Арени, ми зайшли до каплиці Джотто, де все склепіння і тло фресок вражають такою блакиттю, що здається, ніби цей променистий день переступив разом з нами поріг, аби на хвилю притулити у тіні й холоді своє чисте небо, і нітрохи не померкле після зняття з нього позолоти світла, ніби в хвилини короткої перерви, коли сонце, хоча довкола не видно жодної хмарки, відвертає свій погляд деінде, і небесна блакить, тепер ще лагідніша, на мить густішає. Серед цих небес, перенесених на зблакитнілий камінь, летіли янголи, яких я побачив уперше, адже пан Сванн подарував мені єдино репродукції Чеснот і Гріхів, а не фрески, що відтворювали історію Богоматері і Христа. І цей політ янголів справляв на мене таке саме враженння живого, буквально реального дійства, яке я спізнавав, дивлячись на образи Милосердя чи Заздрощів. Янголів Арени сповнювало таке небесне натхне-нення або принаймні такий дитинний запал і запопадливість, що вони складали докупи свої маленькі долоньки, — здавалося, вони більше належали до якогось особливого виду летючого птаства, яке колись існувало і мало фігурувати у природній історії біблійних та євангелістських часів. З тієї самої родини походять і маленькі створіннячка, завжди готові пурхати перед постатями святих, коли ті прогулюються; декотрі з них злинають вище, а що це створіння реальні та справді крилаті, видно, як вони здіймаються, описуючи криві, як заввиграшки виконують мертві петлі, пікіруючи на землю сторч головою і частим помахом крил утримуючись у позах, що суперечать законам земного тяжіння. Вони більше скидаються на якийсь вимерлий вид птахів або на молодих учнів Ґарроса, які вправляються у ширянні, ніж на янголів мистецтва Відродження і пізніших епох, наділених крилами тільки емблематичними і зазвичай поставою безкрилих неземних істот.
Вертаючись до готелю, я здибав там молодих жінок, переважно австріячок, які приїжджали до Венеції на перші погожі дні цієї весни без квітів. Одна з них, зовсім не схожа рисами на Альбертину, мені, проте,, подобалася такою самою свіжою церою, таким самим усміхненим і легким поглядом. Скоро я помітив, що заговорив з нею так, як говорив спершу з Альбертиною, що так само приховав біль, якого вона мені завдала своєю відмовою зустрітися наступного дня, бо збиралася їхати до Верони, куди одразу ж закортіло їхати й мені. Це довго не тривало, вона мусила вертатися до Австрії, і розраховувати на нову зустріч я не міг, але, вже злегка ревнивий, як то буває на початку кохання, дивлячись на її уроче й загадкове личко, питав себе, чи не любить жінок і вона, чи її схожість із Альбертиною, ця така світла шкіра і такий ясний погляд, ця чарівлива для всіх, щира простота, яка полягала радше в байдужості до чужих вчинків, зумовленої браком цікавости, ніж у признанні власних, приховуваних із допомогою най-наївнішої брехні, — чи все це не було морфологічною характеристикою жінки, ласої до жінок. Чи ж саме це в ній, хоч розумом я не міг збагнути, мене так приваблювало, викликало мою тривогу (становлячи, може, глибшу причину мого захоплення істотою, яка є джерелом майбутніх мук), наповнювало мене, коли я її бачив, такою втіхою і таким сумом, ніби якісь магнітні сили, непомітні для нас у повітрі деяких країв, але такі шкідливі для нашого здоров’я? На жаль, довідатися про це мені не судилося. Пробуючи читати з її обличчя, я хотів сказати: «Ви повинні в цьому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає», після закриття браузера.