Читати книгу - "В сталевих грозах"

полягали на розкурочену стінку окопу й стали стріляти. Поряд зі мною якийсь зовсім молоденький солдатик гарячково теребив руків'я кулемета, не в змозі видобути з нього жодного пострілу, аж поки я вирвав йому ту штуковину з рук. Кілька разів вона вистрелила, а потім її знову заклинило, як у кошмарному сні, але нападники зникли в окопах і вирвах, а вогонь наростав. Артилерія вже не розрізняла, де свої, а де чужі.

Коли я в супроводі вістового йшов до свого бункера, щось ударило між нами в стіну, зірвало зі страшною силою мені каску з голови й далеко її відкинуло. Враження було таке, ніби мені перепав цілий заряд шрапнелі, тому, напівоглушений, я заліг у своїй норі, у край якої через кілька секунд вдарив снаряд. Він наповнив маленьке приміщення густим димом, а довгий осколок розтрощив на друзки бляшанку з огірками, що лежала біля моїх ніг. Аби мене не засипало, я знову виповз у траншею і закликав знизу обох вістових і свого джуру до пильності.

То були прикрі півгодини; роту, яка й так вже змаліла, ще раз просіяли крізь сито смерті. Коли вляглася вогненна хвиля, я пройшовся траншеєю, оцінив втрати й виявив, що нас залишилося тільки п'ятнадцятеро. Такими силами цієї розлогої позиції було не втримати. Тому я доручив Морманну зі ще трьома людьми оборону барикади, а з рештою в глибокій вирві за поперечиною сформував стрілецького «їжака». Звідти ми могли втручатися в бій за барикаду, і — якщо противник увірветься в траншею — зустріти його зверху гранатами. Втім, подальша бойова діяльність обмежилася затяжною перестрілкою легкими мінами та снарядами.

27 липня нас змінила рота 164-го полку. Ми були дуже виснажені. Командира цієї роти важко поранили ще на підході; через кілька днів мій бункер знищило прямим попаданням, і він поховав у собі мого наступника. Всі ми відітхнули з полегшенням, коли Пюїзьє, на яке насувалися сталеві грози великої завершальної битви, опинилось у нас за спиною.

Такі напади засвідчували, як потужно зросли сили противника, що струміли з найвіддаленіших куточків світу. Їм ми могли протиставити дедалі менше бійців, часто майже дітей, бракувало також озброєння й виучки. При найбільшому бажанні ми були спроможні, як при все нестримнішому потопі, лише то тут, то там затикати діри, закриваючи їх своїми тілами. На великі контрудари, як тоді під Камбре, нас уже не вистачало.

Пізніше, розмірковуючи над тим, з яким тріумфом новозеландці вискочили з-за укриття і затисли наших у смертельну западню, я зрозумів, що вони увійшли докладно в ту саму роль, яка принесла нам великий успіх під Камбре 2 грудня 1917 року. Ми побачили наше дзеркальне відображення.

МІЙ ОСТАННІЙ ШТУРМ

30 липня 1918 року ми зупинились на відпочинок в Соші-Лестре, перлині провінції Артуа в осяйній оправі вод. А через кілька днів відійшли ще далі назад, до Ескодевра, нічим не прикметного робітничого містечка, затьмареного, так би мовити, шляхетним Комбре.

Я замешкав у парадній кімнаті північно-французької робітничої родини на рю-де-Бушер. Незмінне велетенське ліжко — головний предмет умеблювання, камін з червоними й синіми скляними вазами на полиці, круглий стіл, стільці, на стінах кілька огидних, типово пролетарських кольорових репродукцій: Vive la classe, souvenir de premiere communion, поштівки й таке інше становили оздобу помешкання. З вікна відкривався вид на церковне подвір'я.

Ясні ночі при світлі повні сприяли частим нальотам ворожих літаків, які давали нам уявлення про зростання технічної переваги супротивника. Ніч у ніч надлітали цілі ескадрильї, скидаючи бомби несамовитої потужності на Камбре та його передмістя. Тонке, комарине дзижчання двигунів і довге відлуння каскадних вибухів перешкоджали мені менше, ніж полохливе бігання моїх господарів у підвал. Щоправда, за день до мого прибуття бомба вибухнула просто перед вікном, викинула оглушеного господаря дому, що спав у моєму ліжку, на середину кімнати, вибила стовпець зі спинки ліжка й зрешетила зовнішні стіни. Однак саме цей випадок вселив у мене почуття певності, бо я трохи вірив у забобон старих вояків, що найбезпечніше місце — у свіжих вирвах.

Після дня відпочинку знов завелась катеринка навчань. Муштра, навчання, переклички, обговорення й оглядання заповнювали більшу частину дня. Якось ми цілий передполудень провели за тим, що виносили рішення суду честі. Харчування знову було злиденне й паскудне. Якийсь час на вечерю давали самі огірки, які сухий солдатський гумор охрестив «Городньою ковбасою».

Я присвячувався передусім вишколу невеличкого штурмового загону, бо в ході останніх боїв виразно побачив, що відбувається посилений перерозподіл наших бойових сил: Для завдання справжнього удару можна було розраховувати лише на небагатьох людей, які за цей час вигартувалися на породу рідкісної моці, тоді як основна маса учасників надавалася хіба що як вогнева сила. За таких обставин більше хотілося бути командиром рішучого рою, ніж нездарної роти.

Вільний час я проводив за читанням, купіллю, стрільбою та їздою верхи. Бувало, за один пополудень вистрілював по пляшках чи консервних бляшанках понад сто набоїв. На кінних прогулянках я знаходив масу скинутих листівок, що їх ворожа служба інформації усе більшими накладами застосовувала як моральні набої. Окрім політичних та мілітаристських намовлянь, вони містили здебільшого описи чудесного життя в англійських таборах для військовополонених. «І ще одне, по секрету, — нашіптувала одна з них, — як легко заблукати, повертаючись в темряві з їжею або з шанцевих робіт!» На іншій був навіть видрукуваний Шіллеровий вірш про «Вільну Британію»[47]. Ці листівки при сприятливому вітрі запускали над фронтом на маленьких аеростатах; Пачки їх були прив'язані на ниточках, які за певний час в повітрі пропалювали запальні шнури. Винагорода у тридцять пфенігів за штуку знайденої і зданої листівки свідчила, що військове керівництво вбачало в них небезпеку. Щоправда, ці видатки були перекладені на населення окупованих територій.

Одного пополудня я сів на велосипед і заїхав у Камбре. Чарівне старе містечко цілковито занепало і спорожніло. Крамниці й кав'ярні були зачинені; вулиці здавалися мертвими, попри напливи людності сіро-зеленого кольору. Я розшукав пана й пані Плянко, які рік тому надавали мені таку прекрасну квартиру, вони сердечно втішилися з моїх відвідин. Розповідали, що умови життя в Камбре погіршилися в усіх відношеннях. Особливо нарікали на часті авіаційні нальоти, що змушували їх ночами по кілька разів бігати сходами вгору-вниз, сперечаючись, що доцільніше: чи загинути зразу в першому підвалі від бомби, чи в другому — від завалу. Мені було щиро шкода цього старенького подружжя із зажуреними обличчями. Через кілька тижнів, коли заговорили гармати, їм довелося стрімголов покинути дім, у якому вони провели усе своє життя.

23 серпня, близько одинадцятої вечора,