Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Через якийсь час Френні сказала:

— Добре. Добре. Мені вже краще. Ходімо.

— Френні, я тебе кохаю, — сказав він. Вони далі котили велосипеди біля себе.

Вона спитала його:

— А що ти найкраще пам’ятаєш? Яку одну річ?

— Ну, ти знаєш… — сказав він і засміявся.

— Ні, не знаю, Стюарте.

— Це таке — з глузду з’їхати можна.

— Ну скажи.

— Навіть не знаю, чи хочу. А то будеш шукати людей із сачками[87].

— Ну скажи! — вона бачила Стю всяким, але так дивно, цікаво зніченим — уперше.

— Я нікому не розповідав, — сказав він. — Але я про це думаю останні два тижні. Щось зі мною сталося у 1982 році, я тоді працював на заправці Білла Гепскомба. Він брав мене на роботу, коли міг, після того як мене звільнили там із калькуляторного заводу. Я в нього працював на частину ставки з одинадцятої вечора до закриття — тоді це була третя ночі. Роботи було небагато після того, як працівники паперової фабрики «Діксі», в яких зміна закінчувалася в одинадцятій, заправлялися… багато було ночей, коли з дванадцятої до третьої не було жодної машини. Тоді я сидів, книжку читав або журнал, не раз і дрімав. Розумієш?

— Так.

Вона розуміла. У її уяві з’явився той чоловік, який через певний час і певні події став її чоловіком: широкоплечий молодик. Він дрімав на пластиковому кріслі, на колінах у нього лежала вгору обкладинкою розкрита книжка. Бачила, як він спить на острівці білого світла, на острові, оточеному великим внутрішнім морем техаської ночі. Вона любила цей образ — любила його на всіх картинах, що малювала її уява.

— Ну от, тієї ночі десь о другій п’ятнадцять я сидів, поклавши ноги на стіл Гепа, читав якийсь вестерн — чи Луїса Ламура, чи Елмора Леонарда, щось таке, і тут під’їжджає такий здоровий старий «понтіак»: усі вікна опущені, музика гримить як ненормальна — Генк Вільямс[88]. Навіть пісню пам’ятаю: «Я їду». І мужик — не старий, не молодий, сам-один. І красивий він був, але чимось страшнуватий: тобто вигляд у нього був як у людини, яка зробить жахливу річ і не замислиться. Волосся темне, кучеряве, трохи кошлате. Між черевиків у нього стояла пляшка вина, і на дзеркалі заднього огляду висіли пінопластові гральні кості. Каже: «Найкращого заливай». Кажу: «Добре», але якусь хвилину просто так на місці й простояв, дивився на нього. Якийсь вигляд у нього був знайомий. Я грався в «угадай обличчя».

Тепер вони дійшли до рогу — по другий бік перехрестя стояв їхній будинок.

Тут вони зупинилися. Френні уважно дивилася на нього.

— От я й кажу: «А я вас часом не знаю? Ви часом не з Кробетта чи Максіна?» Тільки от враження було таке, що не звідти я його знаю. А він каже: «Ні, але я в Корбетті в дитинстві був проїздом із сім’єю. У дитинстві я, здається, всю Америку проїхав. Тато в авіації служив». То я пішов і заправив йому машину, весь час думав про нього, намагався згадати лице — і тут раптом до мене дійшло. Я все одразу зрозумів. Чорт, я там ледве не всцявся від страху: той чоловік за кермом «понтіака» — він же помер.

— А хто це був, Стюарте? Хто?

— Ні, давай я тобі по порядку розповім усе, Френні. Та хоч як розказуй, історія абсолютно божевільна. От повернувся я до вікна й кажу: «З вас шість доларів тридцять центів». Він мені дає дві п’ятірки і каже, що решти не треба. А я йому: «Здається, я вас згадав». А він мені: «Ну, таке може бути», — і посміхається якось так страшно, аж холодом пробирає, а Генк Вільямс собі співає, що в місто їде. То йому й кажу: «Якщо ви той, про кого я думаю, то ви мали б бути мертвим». А він мені: «Ну ти ж, друже, не хочеш вірити в усе, що пишуть, правильно?» Я йому: «Вам Генк Вільямс подобається?» Ото й усе, що я зміг йому сказати. Бо я побачив, Френні, що коли нічого не скажу, то він просто вікно закриє та й покотить геть… а я і хотів, щоб він поїхав, і не хотів. Хотів, щоб він поки постояв. Доки я не переконаюся. Я тоді не знав, що багато в чому ніколи не можна до кінця переконатися, хоч як сильно тобі цього хочеться.

Він і каже: «Генк Вільямс — то один із найкращих. Люблю роудгаус[89]». А тоді: «Я їду в Новий Орлеан, усю ніч жену, потім завтра вдень відісплюся, а потім усю ніч гуляти буду. Він іще такий самий — Новий Орлеан?» А я питаю: «Як коли?» А він: «А відтоді, як ти його знаєш!» А я йому: «Ну, південь півднем, тільки дорогою дерев більше». І він засміявся, каже: «Може, ще побачимося». Тільки я, Френні, не хотів би його ще побачити. У нього очі були такі, наче він довго-довго дивився в темряву й уже, напевне, почав бачити, що там. Гадаю, якщо я колись побачу отого Флеґґа, то очі в нього будуть саме такі.

Стю похитав головою; вони перевезли велосипеди через дорогу і поставили їх біля будинку.

— Я про це думав. Думав потім ще його пісень дістати, тільки якось і не хотілося. Голос у нього такий… приємний голос, але від нього в мене поза шкірою пробирає.

— Стюарте, ти про кого?

— Пам’ятаєш, рок-гурт такий був — «Дорз». Той чоловік, який зупинився на заправці в Арнетті, був Джим Моррісон. Я переконаний.

Френні розкрила рот.

— Але ж він помер! Помер у Франції! Він…

І тут вона замовкла. Бо щось таке дивне було зі смертю Моррісона, так же? Якась загадка.

— Що, правда? — сказав Стю. — Дивина. Може, він і помер, тільки той чоловік був один в один на нього схожий, але…

— Ти певен? — спитала вона.

Тепер вони сиділи на сходах свого будинку, торкаючись плечима, як діти, які чекають, поки мама покличе їх вечеряти.

— Ага, — сказав він. — Точно. І до цього літа я вважав, що нічого химернішого зі мною в житті не траплялося. А помилився ж!

— І ти нікому не казав! — здивувалася вона. — Ти бачив Джима Моррісона через багато років після його смерті і нікому не сказав! Стюарте Редмане, та тобі Бог, як у світ відправляв, поставив кодовий замок замість рота!

Стю всміхнувся.

— Ну от, минали роки, як