Читати книгу - "Війна у натовпі"

польотів Мі-8, який здійснював перевозки, здебільшого в тилових районах. За відсутності повітряного транспорту доводилося долати південну зону безпеки на автомашинах разом з грузинськими міліціонерами. Якось нашу машину у районі Зугдіді зупинили "миротворці". Солдатик одразу поліз до кузова сшибати сигарети. Йому запропонували "Приму". Кацапчук залишився незадоволений:

— А з фільтром немає?

— А відсосеш? — Того як вітром здуло.

Навіть територією самої Абхазії грузинські партизани пересувались досить вільно. Заходять і за ріку Бзиб. На заході від Марукського перевалу знаходиться місцевість, пойменована "аеродром", — крайня точка просування німецько-фашистських військ на даному напрямі. Повсюди в горах здійснювалася розвідка посадочних майданчиків для гелікоптерів, готувалися криївки для вантажів.

У той же час російські війська переймалися хіба що обороною власних блокпостів. Командир одного грузинського загону розповів характерну історію. Його група діяла в районі ріки Кодорі. Вони захопили вантажівку "Урал" і вночі виїхали на околицю Сухумі. У командира були в місті справи: його дружина, за національністю абхазка, зійшлася з іншим, і він мав намір з цим покінчити. Десь на півшляху до нього дійшло, що він вже не встигне повернутися до світанку, і довелося завертати машину. На блокпосту "Урал" зупинили. "Миротворець" відгорнув запону, заглянув до кузова. Там сиділо чоловік п'ятнадцять брудних, неголених чоловіків — група перебувала в рейді понад два тижні, на головах хустки, всі зі зброєю.

— Хто такі?

— МВС, — малось на увазі абхазьке, — виловлюємо Дезертирів.

Солдатик мовчки опустив запону, зістрибнув з кузова. Думаєте, він їм повірив? Звичайно ж, ні. Але своя шкіра дорожче.

На нашому напрямку російські миротворці — 12 солдатів і 2 офіцери — відокремлювали грузинів від абхазів. Деморалізація зачепила й федеральні сили. Симптоми ті самі: горілка, наркотики. В Гальському районі, населеному здебільшого грузинами, "миротворців" ненавидять. По всій Грузії ставлення до росіян прохолодне. Спекулюючи поняттям "українулі", вдавалося уникати непорозумінь на мовному грунті та оплати за дрібні покупки.

— Що, наша вода подобається (боржомі)? Навіщо гроші, бери так.

У тому ж Ханші навіть міліціонери вважали за свій обов'язок підійти привітатися, вказати на кращу крамницю, харчевню. В Тбілісі ми отаборилися в одному барі. В місті нам приписувалося перебувати в цивільному і розмовляти між собою російською мовою, проте над стійкою висіла велика емблема УНСО. Грузинські військові охоче розбирали українські кокарди з тризубом.

Дороги в Абхазії і без нашої участі були в жалюгідному стані. Наша колона долала Ходжальський перевал таким похідним порядком: бульдозер (розгрібає завали), "Урал", за ним ще один бульдозер (підштовхує його), ще "Урал" і пара ГАЗ-66, за ними ми в пішому строю. Переправа через р. Кодорі відбувалася по двох сталевих канатах. По них ми перенесли на собі кожний не менше 350 кг вантажу. На зворотному шляху, в паводок, рівень води піднявся на 6 метрів, і от тоді я зрозумів, що таке справжнє стихійне лихо. В Києві таким вважали підйом води в Дніпрі на 80 см. Коли йдеш по канатах, навіть крізь шум води чуєш, як по дну з більярдним стуком перекочуються величезні валуни.

В горах більше за все виснажували переходи. За 10- 11 годин ми переборювали понад силу 3-5 км. Крутизна серпантинових стежок була такою, що ноги попереднього знаходилися на рівні очей наступного. Бракувало спорядження. У нас були десантні ранці, бушлати (все радянське, навіть патрони 7.62x39 1982-84 рр. випуску, калібру 5.45x39 до 1982 р.), також американські черевики та спальники. Спальники і бушлати нещадно всмоктували вологу. На щастя, не докучав надлишок важкої зброї: 1- СВД, 1-ПК, 1-РПГ-7 на групу. Але все ж таки на маршруті панувала одна-єдина думка: "Якщо впаду, не встану".

У відповідь на пропозицію майора Вассо, нашого офіцера зв'язку і представника грузинського командування, виконати той або інший обсяг робіт, скажімо, за 4 дні, свани, зазвичай, висували альтернативну пропозицію — 8 днів. Ми, бувало, вкладалися і в один день.

Говорити про власне бойові дії не потрібно. Негода, сніг і дощ допікали нас більше за противника, якщо б такий раптом об'явився. Інструкції, які діставали грузинські партизани, перебували в явному протиріччі з наміром відновити грузинське панування в Абхазії. Згадую, як мене інструктував один високий міліцейський чин.

— За Інгурі друзів немає. Побачив череду — пастуха вбий, череду пережени сюди. Не можеш перегнати — заріж.

Наказували руйнувати все: дороги, мости, підпорні стіни, будинки, лінії електропередач, трансформатори. Аби вивести з ладу останній, доводилося вночі вибиратися на околицю села і протикати місткість з трансформаторним маслом багнет-ножем. Позначався і брак вибухових засобів. Приводилось задовольнятися кустарними "дистанціонками" й уповільнювачами з будильників. З вибухових речовин використовувся пластит і тротил.

Ефективність диверсій в Абхазії знижується легкістю відповіді. Лінія електропередач від Інгурі ГЕС у напрямі на Грузію спочатку йде територією Гальського району і лише звідти — на Тбілісі. Після кожного особливо дошкульного вибуху абхази на день-два відключали електропостачання.

Про природу Сванетії залишилося лише кілька споминів. Перший з них — ненавість до олеандрів. Адже це підступна рослина. Пролізти через них не можна, а варто лише стати ногою на серпантині, і поїдеш вниз, як по рейках. А вдома, у Києві, їх саджають у горщики, поливають водою "наполовину з кров'ю". Ще докучали ліани — суцільні тенета, крізь які треба продиратися з усіх сил. Виявивши найтовщу з ліан, Обух одразу ж склав її "стремінцем" і спробував влізти нагору — потягнуло до предків. Одразу, звичайно ж, впав. Але і без нього мавп у горах Абхазії вистачало.

Відомий розплідник розгромили ще в 1993 році. Хтось пустив чутку, ніби мавп у наукових цілях заражали найстрашнішими хворобами, щось на зразок СНІДу або віруса Ебола. Коротше, в ході бойових дій їх відстрілювали всі конфліктуючі сторони. Та за оповідями сванських мисливців, гамадрили все ж вижили. Якщо їх не чіпати, вони немовби не проявляють жорстокості. Радили: побачиш цю мавпу, обминай стороною.

Я був знайомий з цими нахабними тваринами по Африці й без будь-яких вагань приготувався прикінчити першу ж з них. Ще за часів Давнього Єгипту павіани практично поголовно перейшли на харчування плодами рук людських, нещадно плюндруючи плантації та пасовиська цариці Савської. Про "людей з песячими головами", що мешкають у "країні голомозих", згадував у своєму "Ходінні за три моря" й Афанасій Нікітін. Через бурів, які звинувачували мавп поряд з тубільцями в тому, що вони розривали ягнятам животи лише задля того, аби спробувати добре перевареного овечого молочка, ненависть до павіанів передалася і іншим білим колонізаторам. Пам'ятаєте у Лівінгстона: "Зустріли негра й павіана. Обох пристрелили".

В даному випадку