Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Це дуже схоже на відстрочення виплати, — сказав англієць.

— Ліпше скажіть, що це схоже на банкрутство! — вигукнув пан Бовіль, хапаючись за голову.

Англієць подумав, потім сказав:

— То що, ці боргові зобов’язання викликають у вас певні побоювання?

— Та я вважаю їх уже безнадійними.

— Я купую їх у вас.

— Ви?

— Так, я.

— Але, мабуть, із величезною знижкою?

— Ні, за двісті тисяч франків; наш торговий дім, — сміючись, докинув англієць, — такими оборудками не клопочеться.

— І ви заплатите мені...

— Готівкою.

І англієць дістав із кишені жмут банкнот, де було, мабуть, удвічі більше грошви, ніж та сума, що її так боявся втратити пан де Бовіль.

Радість осяяла лице пана де Бовіля, проте він опанував себе і сказав:

— Мосьпане, мушу попередити вас, що, напевно, ви не отримаєте і шести відсотків од цієї суми.

— Це не моє діло, — відказав англієць, — це клопіт банкового дому «Томсон і Френч», від імені якого я дію. Може, у його інтересах прискорити руйнування конкурента. Хоч як воно там є, я можу відлічити вам негайно цю суму під ваш уступний напис; але я волів би отримати від вас маклерський зиск.

— Авжеж, звісно! Цілком справедливе бажання! — вигукнув пан де Бовіль. — Маклерський зиск становить зазвичай півтора відсотка; може, хочете два відсотки? Може, більше? П’ять?

— Мосьпане, — регочучи, сказав англієць, — я так само, як моя фірма, не роб­лю таких справ; мені хотілося б отримати той зиск іншим способом.

— То кажіть, я слухаю.

— Ви в’язничний інспектор?

— Уже п’ятнадцять років.

— У вас є в’язничні реєстри?

— Авжеж.

— У тих реєстрах, либонь, є помітки, що стосуються в’язнів?

— На кожного в’язня існує окрема справа.

— Так ось, мосьпане, у Римі у мене був вихователь, один панотець, що раптом зник. Згодом я дізнався, що його тримали в замку Іф, і я хотів би здобути якісь відомості про його смерть.

— Як його звали?

— Абат Фаріа.

— Ох, пам’ятаю я його добре, — вигукнув пан де Бовіль, — він був несповна розуму.

— Еге ж, я чув про це.

— Він таки був несповна розуму.

— Може, й так; а в чому це виявлялося?

— Він казав, що знає про якийсь скарб, про величезне багатство, і пропонував урядові величезні суми за свою свободу.

— Сердега! Він помер?

— Авжеж, півроку тому, у лютому місяці.

— У вас чудова пам’ять.

— Пам’ятаю це, тому що абатова смерть супроводжувалася дуже дивними обставинами.

— Можу я дізнатися, що це за обставини? — запитав англієць із допитливим виразом, що його вдумливий спостерігач з подивом помітив би на його безпристрасному обличчі.

— Будь ласка; абатова камера була за сорок п’ять чи п’ятдесят кроків од іншої, де тримали колишнього бонапартистського агента, одного з тих, що найбільше сприяли поверненню узурпатора в 1815 році, й був той агент чоловік рішучий і надзвичайно небезпечний.

— Справді? — запитав англієць.

— Так, — відказав пан де Бовіль, — у мене була нагода особисто бачити цього чоловіка в 1816 чи 1817 році; до його камери заходили не інакше, як у супроводі вояцької чоти; той чолов’яга справив на мене дуже сильне враження; ніколи не забуду я його обличчя.

На вустах англійця промайнула посмішка.

— То ви кажете, — мовив він, — що ті дві камери...

— Поміж ними був простір у п’ятдесят футів. Та, напевне, той Едмон Дантес...

— То цього небезпечного чолов’ягу звали...

— Едмон Дантес. Так, мосьпане, либонь, той Едмон Дантес роздобув знаряддя чи сам його зробив, тому що виявили підземний лаз, через який в’язні спілкувалися один із одним.

— Той лаз викопали, мабуть, задля того, щоб утекти?

— Авжеж; та, на їхнє лихо, панотця Фаріа спіткав каталептичний напад, і він помер.

— Ага, розумію; і це зробило втечу неможливою.

— Для небіжчика — так, — відказав пан де Бовіль. — Та не для живого. Навпаки, Дантес побачив у цім спосіб прискорити свою втечу. Він, либонь, гадав собі, що в’язнів, котрі помирають у замку Іф, ховають на звичайнісінькому цвинтарі; він переніс небіжчика до своєї камери, заліз замість нього в лантух, у який того зашили, і почав чекати, аж його поховають.

— То було сміливе діло, що засвідчує певну хоробрість, — зауважив англієць.

— Я вже казав вам, що то був дуже небезпечний чоловік; слава Богу, він сам позбавив уряд клопоту за нього.

— Як?

— А ви хіба не розумієте?

— Ні.

— У замку Іф нема цвинтаря; мерців кидають простісінько в море, прив’язавши їм до ніг тридцятишестифунтове ядро.

— Та й що ж? — дурнувато поспитався англієць.

— Ото йому припнули до ніг те ядро та й жбурнули в море.

— Та невже!

— Авжеж, мосьпане, — потвердив інспектор. — Можете собі уявити, як здивувався втікач, коли він відчув, що його жбурляють із скелі. Хотів би я бачити його лице тієї хвилі.

— Це було б нелегко.

— Усе одно, — сказав пан де Бовіль, якому певність, що він таки поверне свої двісті тисяч франків, додала доброго гумору, — усе одно, уявляю я це собі!

І він гучно зареготав.

— І я теж, — сказав англієць.

І теж почав реготати, самими кутиками вуст, як ото вміють англійці.

— Отож, — сказав англієць, який споважнів перший, — отож, утікач пішов на дно.

— Мов той ключ.

— І комендант замку Іф позбувся заразом і божевільного, і скаженого?

— Атож.

— Та про ту подію, либонь, і акта склали? — запитав англієць.

— Авжеж, свідоцтво про смерть. Ви ж розумієте, Дантесова рідня, якщо вона в нього є, може бути зацікавлена в тому, щоб упевнитися, живий він чи помер.

— То тепер вона може бути спокійна, якщо чекає по ньому спадщини. Він таки загинув?

— Ще б пак! І їм видадуть свідоцтво на першу вимогу.

— Нехай спочиває, — сказав англієць, — та повернімося до реєстрів.

— Правда ваша. Моя розповідь вас відвернула. Перепрошую.

— За що ж? За розповідь? Що ви, мені вона була дуже цікава.

— Вона і справді дуже цікава. Отож, ви хочете бачити все, що стосується вашого сердешного панотця; він був дуже сумирний.

— Буду вам дуже зобов’язаний.

— Ходімо до мого бюро, я все вам покажу.

І вони подалися до бюро де Бовіля.

Інспектор казав правду: в паперах був зразковий лад; кожна відомість мала свій номер; кожна справа лежала на своєму місці. Інспектор посадив англійця у свій фотель і подав йому теку, що стосувалася замку Іф, надавши йому змогу порпатися в ній, а сам сів у кутку і почав читати газету.

Англієць легко відшукав папери, що стосувалися абата Фаріа; та, певне, випадок, що про нього розповів ото пан де Бовіль, зацікавив його; пробігши очима ті папери, він далі гортав справу, аж дійшов до паперів про Едмона Дантеса.