Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

днів? Як це було? Все-таки треба звідти... Щоб розповісти своє життя, треба починати з дитинства. Так і тут. У мене своя точка відліку. Я згадую начебто інше. Сорокаліття Перемоги згадую. Тоді був перший феєрверк у нас у Могильові. Після офіційних урочистостей люди не розійшлися, як звичайно, а стали співати пісень. Зовсім негадано. Я пам’ятаю те спільне відчуття. Через сорок років про війну заговорили всі, прийшло осмислення. А до того — виживали, відбудовували, родили дітей. Так і з Чорнобилем... Ще повернемося до нього, він нам розкриється глибше. Зробиться святинею. Стіною плачу. А тим часом нема формули. Нема! Ідей нема. Кюрі, бери, зіверти — то не осмислення. Не філософія, не світогляд. У нас людина — або з рушницею, або з хрестом. Через усеньку історію... А іншої людини не було. Поки що немає...

...Моя мама працювала в штабі цивільної оборони міста, вона дізналася однією з перших. Спрацювали всі прилади. За інструкцією, яка в них висіла в кожному кабінеті, належалося зараз же оповістити населення, видати респіратори, протигази й таке інше. Відкрили вони свої секретні склади, опечатані, засургучені, але все там виявилося в жахливому стані, негодяще, не до вжитку. У школах протигази були довоєнних зразків і навіть за розміром дітям не годилися. Прилади зашкалювало, але ніхто нічого не міг уторопати, ніколи такого не було. Прилади просто повимикали. Мама виправдовувалася: «От якби вибухла війна, ми б знали, що робити. Єсть інструкція. А тут?» Хто в нас очолював цивільну оборону? Відставні генерали, полковники, для яких війна починається так: по радіо передають урядове повідомлення, повітряна тривога, фуґаси, запали... До них не доходило, що доба змінилася. Потрібен був психологічний перелом... І він стався. Тепер знаємо: будем сидіти, чаювати за святковим столом... Розмовлятимемо, сміятимемось, а війна вже йтиме. Ми й не помітимо, як нас не стане...

А цивільна оборона — це така гра, якою бавилися дорослі дяді. Вони відповідали за паради, за навчання... На це витрачались мільйони... Нас зривали з праці на три дні. Без жодних пояснень — на військові навчання. Називалася ця гра «На випадок атомної війни». Чоловіки — солдати й пожежники, жінки — сандружинниці. Видавали комбінезони, чоботи, санітарні сумки, пакет бандажів, якихось ліків. Аякже! Радянський народ повинен гідно зустріти ворога. Секретні плани, плани евакуації — все це зберігалося в неспалимих сейфах під сургучевими печатками. За цими планами належалося за лічені хвилини по тривозі підняти людей і вивезти до лісу, в безпечну зону... Виє сирена... Увага! Війна...

Присуджували кубки, знамена. І, звичайно ж, був походний бенкет. Мужчини п’ють за нашу грядущу перемогу! І, звичайно ж, за жінок!

А недавно... Уже тепер... Оголосили по місті тривогу. Увага! Цивільна оборона! Це тиждень тому було... У людей — страх, але страх інакший. Уже не американці напали, не німці, а — що там у Чорнобилі? Невже знов?

Вісімдесят шостий рік... Хто ми? Якими нас заскочила ця технологічна версія кінця світу? Я? Ми? Це тутешня інтелігенція, ми мали свій гурток. Жили своїм окремим життям, сторонячись усього довкола. Форма нашого протесту. Мали свої закони: не читали газети «Правда», зате журнал «Огонек» передавався з рук у руки. Тільки-тільки попустили ретязя, ми цим упивалися. Читали самвидав, нарешті він до нас потрапив, у нашу глушину. Солженіцина читали, Шаламова... Вєнєчку Єрофеєва... Ходили одне до одного в гості, нескінченні балачки на кухні. За чимось тужили. За чим? Десь живуть актори, кінозірки... Ось я буду Катрін Деньов... Вберу на себе блазенську хламиду, накручу фризуру.. Туга за свободою. Той, незнаний світ... Чужий світ... Як форма свободи. Але це також була гра. Втеча од дійсности. Хтось із нашого гуртка зламався, спився, хтось вступив до партії, поліз по кар’єрній драбині. Ніхто не вірив, що цю кремлівську стіну можна проламати. Пробити... І вона завалиться. Напевно ж, не за нашого життя. А скоро так, то начхати нам, що у вас там діється, будемо жити тут... У нашому примарному світі.

Чорнобиль... І попервах — та сама реакція. А нам що за діло? Хай власті клопочуться... То в них Чорнобиль... Та й далеко. Навіть на мапу не подивилися. Нецікаво. Ми вже не потребували правди... От коли на пляшках із молоком з’явилися етикетки «Молоко для дітей» і «Молоко для дорослих»... Отоді вже еге! Щось насувається... Авжеж, я не член партії, а все одно совєтська людина. З’явився страх: «Що це в редьки листя сей рік, як у буряка?» — та тут-таки ввечері ввімкнеш телевізор: «Не піддавайтесь на провокації». І всі сумніви розвіяно... А першотравнева демонстрація? Нас ніхто не примушував на неї йти, мене, наприклад, ніхто не зобов’язував. Ми мали вибір. Але ми ним не скористалися. Не пригадаю такої велелюдної, такої радісної першотрав-невої демонстрації, як того року. Було тривожно, ясна річ, кортіло в стадо... Відчувати лікоть... Щоб у гурті... Хотілося когось лаяти... Начальство, уряд, комуністів... Тепер я міркую... Шукаю-вишукую обриву... Де ввірвалося? А насампочатку ввірвалося. На нашій несвободі... Верх вільнодумства: «Можна їсти редьку чи ні?» Несвобода всередині нас...

Працювала я інженером на заводі «Хімволокно», і в нас там була група німецьких спеціалістів. Направляли нове устаткування. Я побачила, як поводяться інші люди, інший народ... З іншого світу... Щойно дізналися про аварію, з місця зажадали, щоб були лікарі, дозиметри, контроль за їжею. Вони слухали своє радіо, знали, що треба робити, їм, певна річ, нічого не дали. Тоді вони спакували валізи й зібралися виїжджати. Купуйте нам квитки! Виряджайте додому! Ми від’їжджаємо, раз ви не можете ґарантувати нам безпеки. Страйкували, слали телеграми до свого уряду... Президента... Вони боролися за своїх дружин, дітей (вони в нас мешкали з родинами). За своє життя! А ми? Як ми реагували? Ах, ось які вони, ці німці, — істерики! Боягузи! Міряють радіацію в борщі, в котлетах... Надвір зайвий раз не виткнуться... Кумедія! От наші мужчини — то мужчини! Руські мужики! Одчайдухи! Б’ються з реактором! Не трусяться за свою шкуру! Піднімаються на розплавлений дах голіруч, у брезентових рукавицях (це ми вже спостерігали по телевізору)! А наші діти з прапорцями йдуть на демонстрацію! І ветерани війни... Стара гвардія! (Зважує). Але це також різновид варварства — відсутність страху за себе... Ми завжди кажемо «ми», а не «я»: «ми продемонструємо радянський героїзм», «ми покажемо радянський характер». Цілому світу, авжеж! Але я — це я! Я не хочу вмирати... Я боюсь...

Цікаво сьогодні поспостерігати за собою. За своїми почуттями. Як вони змінювались. Проаналізувати. Давно зловила