Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– А, – Романа перевела спантеличений погляд на Ярослава. – І на мене?
– Хто це вирішив? – йому було важко концентруватись на розмові. Плече чим далі, тим більше боліло. Очі злипались. А загальна втома не відпускала ні на мить. Остання доба добряче виснажила його, проте в нього все ще не було можливості відпочити та відсторонитись від проблем.
«Що відбувається?»
– Наказ Його Королівської Величності, – відповідь, яка анітрохи не прояснювала ситуацію.
«Навіщо батькові викликати Роману в палац?»
– Прес-конференція запланована на ранок, – між тим продовжив Костянтин, повільно йдучи до вежі. Ярославу лишалось мовчки слідувати поруч, час від часу поглядаючи на задумливо-спантеличену Роману. – У вас майже не лишається часу на сон, тож раджу одразу обговорити це з Мінським Поляном. Журналісти не повинні помітити ваш стан.
Стан. Романа була права, йому потрібна була допомога.
«Зберись», – роздратовано шепотів собі, навіть не звертаючи уваги на порожні коридори Північної вежі. Іншим разом Ярослав нізащо б не відмовився оглянутись. Перед ним відкривались потаємні кімнати, приховані коридори, бункерні укриття. Далі слідувала ціла низка підземних тунелів, що об’єднували всі найбільш важливі та стратегічні споруди Києва. Павутинка Левича – проєкт, реалізований в часи Холодної війни і продовжений в наступні роки. Вважався одним із найбільш засекречених об’єктів Русі.
Ярославу доводилось чути про нього, але користався тунелями він уперше.
«Романа мабуть у повному захваті», – все ж зумів трохи посміхнутись, уявляючи вираз дівчини. Вона йшла поруч із Костянтином, трохи попереду. І щосили намагалась не крутити головою.
– Зараз ми йдемо до Третьої Башти, звідти автомобілем до палацу. За наказом князя вулиця Мономаха повністю перекрита, тож дорога займе трохи часу.
Перекриття головної вулиці урядового кварталу означало, що потрапити до княжої резиденції можна було тільки минаючи Микільські ворота. До них підходила паркова дорога, контрольована як зі схилів Дніпра так і з островів. Загальновідомий факт, що Маріїнський палац оточували парки. Маловідомий – що навколо парків значилась найбільша концентрація старих та нових фортифікаційних споруд, державних установ та укріплених соборів, побудованих таким чином, щоб будь-якої миті в найкоротші терміни перекрити доступ до княжої резиденції.
– Хіба тунелі не ведуть прямо до палацу? – Всі заходи безпеки необхідні були лише для того, щоб виграти час на евакуацію князя та його родини. Жителі Києва могли б здивуватись, якби знали скільки насправді виходів з Маріїнського палацу було побудовано в різні часи.
«Після чергової зради мої предки набули напрочуд параноїдальних рис. Та чи можу я їх в цьому звинувачувати?» – сам заледве повірив дружиннику!
– Це непростий маршрут, – чоловік відкрив чергові двері, за якими починались дрібні сходи вниз. – У вашому стані краще скористатись наземним транспортом.
– Тобто ви повірили Романі, а не мені?
– Ви схильні до переоцінки власних сил.
– От і я про це саме, – пробурмотіла сама Романа.
«Неймовірно, – видихнув. – Вони ж не знайдуть спільної мови? Правда?»
*******************************
Чим далі, тим більше нервувала Романа.
«Мені ніби зізнання Олега-Ярослава мало. Тепер ще й усе це!»
Костянтин, якого княжич представив головою служби безпеки княжого дому, під руку провів її надсекретними підземними коридорами, про існування яких вона могла тільки здогадуватись. Без жодних зауважень! Без жодних пояснень усадив у темний лімузин, поруч з об’єктом охорони. Хіба ж він не за княжичем приїздив? А потім її висадили біля самого палацу. Звісно громадянам дозволялось гуляти парком. Але ж не центральною галявиною, і не серед ночі приїздити лімузинами в компанії з підстріленими власниками? Добре хоч не до парадного входу довезли.
Проте далі все стало ще більш дивним. Костянтин із Ярославом направились в один бік, оточені дружинниками. Хлопцеві було настільки зле, що він навіть не спромігся якось на все відреагувати. А її між тим хутко потягнули в інший бік. Довгими напівтемними коридорами, вздовж яких стояли похмурі вартові. Це на додачу до камер, які висіли попід стелею.
– Пані Романо? – невисока, приємної зовнішності жінка зустріла її на порозі чергової кімнати. – Моє ім’я Доброжицька Леся Роланівна, лікар загальної практики.
– Ем, Світла Романа Олександрівна, – озирнулась на дружинника, який досі височів за її спиною. – Але, здається, це вже всім відомо.
Леся Роланівна на це зауваження лише злегка посміхнулась і запросила всередину.
– Дозволите мені вас оглянути?
Вид кімнати не залишав жодних сумнівів у її призначенні. Типова койка, типові лікарські інструменти. Апарат узд, ще якесь дивакувате, але явно медичне устаткування. Яскраве освітлення, світлі кольори. Крісла. Ваза з квітами. Плаский екран на стіні. Такими часто зображували кабінети заможних сімейних лікарів.
«Мабуть це нормально мати такий у палаці, – огледілась. – Але я що тут роблю?»
– А маю вибір? – перепитала. Все це було ну дуже дивним.
– Насправді ви можете відмовитись. Або забажати іншого лікаря, – спокійна відповідь.
«Я? За кого вони мене мають?»
– Жодних проблем, – їй було якось ніяково. – Але мене вже оглядали.
Задумливо пройшла до кушетки – таких вона ще ніколи в житті не бачила. Хіба що по телевізору десь? Зігнута майже до стану крісла, в яке можна було зручно вмоститись в напівлежачому стані. Приємного блакитного відтінку. Лежанка.
Та їй боязно було навіть торкнутись її, не те що б сідати.
«А раптом я його заляпаю? Я ж досі брудна, – короткого душу на базі було явно мало. – Голова брудна. І від мене мабуть досі бензином смердить».
В чистому, гарному медичному кабінеті в самому князівському палаці, вона була зайвою.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ярослав, Ольга Вільна», після закриття браузера.