Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Після довгих вагань Кольський погодився, хоча знав, що цим відверне від себе Люцію. Разом з пані Добранецькою вони відредагували довгу телеграму.
А тепер, власне, вони чекали на відповідь. Пані Ніна раз за разом виходила з кімнати свого чоловіка, щоб дізнатися, чи не отримав Кольський повідомлення. Телеграма прийшла близько полудня. Кольський відкрив її і прочитав вголос:
«Професор Вільчур страждає парезом лівої руки. Тому він не може взятися за операцію. – Люція».
Ніна безпомічно впала на фотель.
– Боже, Боже!..
Раптом вона підскочила.
– Це неправда. Це не може бути правдою! Це лише привід. Я не вірю!
Вона схопила депешу і, потрясаючи нею, гарячково заговорила:
– Зрозуміло, що виправдання. У нього немає серця. Боже мій! Що робити? Порадьте щось мені. Як його схилити?! Напевне, він абсолютно здоровий і радіє, що його ворог гине. Цей парез руки – випадкова придумка.
Кольський похитав головою.
– Не думаю. Панна Люція не вдавалася б до подібних дій. Та й професор також не мав підстав для цього. Вони могли б написати, що у нього немає часу.
– То що це? Скажіть мені, що це!
Він знизав плечима.
– Гадаю, що це правда.
Пані Ніна почала плакати. Кольський вивчав її розпущене волосся, червоне обличчя та набряклі від сліз повіки. Вона була відразлива. Відштовхувала і була непослідовна. Багато років вона обманювала і брехала чоловікові, а тепер впадала у відчай так, якби була найвірнішою дружиною. Наче вона найбільше любила його. Можливо, саме тому в Кольському народилося співчуття. Особисто він був переконаний, що життя Добранецького врятувати не вдасться. Він поділяв думку Коллемана, що тут може йтися про один шанс на сто тисяч. І все ж… Однак він уже бачив не одного пацієнта, який був у подібній ситуації. Чарівний скальпель професора Вільчура серед ста тисяч міг знайти один щасливий шанс.
Він знову прочитав депешу.
«Парез руки, – думав він. – Парез, а значить – не тотальний параліч… І все ж, чи для цієї операції потрібно використовувати обидві руки?.. Трепанацію і так робитиме асистент. Це дрібниця. Йдеться про видалення пухлини. Тут однієї руки може бути досить. Навіть може вистачити вказівок».
Кольський з досвіду знав, що Вільчур має якийсь неймовірний інстинкт миттєвої орієнтації в операційному полі. Надійний інстинкт. Найскладніша пухлина з метастазами була для нього чимось давно йому відомим…
– Прошу пані, – сказав він, і Ніна враз перестала плакати, ніби очікуючи надії, – прошу пані, гадаю, якщо навіть професор Вільчур страждає від цього парезу руки, він все одно міг би зробити операцію.
– Міг би?.. О Боже! справді, міг би?
– Точно міг би. Звичайно, з певними труднощами. Але це можливо.
– Чи можна буде його переконати в цьому?
Кольський ледь знизав плечима.
– Як хірург, він добре знає, що за допомогою асистентів, особливо асистентів, які його знають давно і вже робили з ним не одну операцію, він може зробити це хірургічне втручання.
– Але як змусити його це зробити?
– Тут не може бути слова «змусити». Залишається лише просити.
– Отже, чимшвидше давайте надішлемо другу телеграму.
Кольський похитав головою.
– Сумніваюся, що це матиме успіх.
– То що робити? Що робити?.. – вона гарячково стиснула пальці.
Після довгих роздумів Кольський сказав:
– Наскільки я знаю професора Вільчура і наскільки я можу судити, гадаю, найкраще б ви зробили… поїхавши до нього. Якщо ви зможете його розчулити, якщо ви зможете отримати прощення… можливо, він погодиться. Звичайно, тут не може бути певності…
Пані Ніна зірвалася з місця.
– Але чи достатньо часу для цього? Чи встигну я поїхати туди, аж на кінець держави, і повернутися з ним? Чи не буде занадто пізно?
Кольський розвів руками.
– Ніхто не може за це ручатися.
– Так, так, – гарячково заметушилася вона. – Не можна витрачати ні хвилини часу. Я не візьму з собою ніяких речей. Поїду, як стою. Мені вже все одно. Просто перевірте тільки, коли у мене найближчий поїзд.
– Думаю, що ви краще зробите, скориставшись літаком. До Вільна ви долетите, а там можна телеграфом з Варшави замовити машину та поїхати просто з аеродрому в Радолішки. Це буде набагато швидше, ніж залізницею. Дорога в обидва боки у вас візьме менш, ніж півтори доби, а точніше тридцять вісім годин, включно з двома годинами на місцях.
– Який ви добрий, – здивувалася вона. – Ви вже все перевірили і порахували!
Кольський нічого не відповів. Він уже багато разів прораховував це. Стільки разів, скільки очікував, що Люція дозволить йому приїхати хоч на кілька днів.
Пані Ніна вже не дивувалася, що він знає час виліту й прильоту до Вільна, а також, як у Вільні замовити машину.
– Це так добре, що ви все знаєте! Я б сама не дала ради з усім цим. Я напівпритомна.
Раптом вона схопила його за руку.
– Пане Янеку! Пане Янеку, їдьте зі мною!
Кольський трохи зблід.
– Це неможливо, – відповів він. – Зараз я не можу їхати.
– Чому?
– У нас повна клініка. Колеги орають, як воли. Я не можу.
– Ах, що мені до клініки! – обурилася пані Ніна. – Я зараз же поговорю з Ранцевичем, і ви будете вільні.
Кольський скривився.
– Тут не йдеться про доктора Ранцевича та звільнення, але я просто не можу змушувати своїх колег робити більше роботи, через те, що я хочу прогулятися на кінець держави.
Вона з докором глянула на нього.
– Ви прогулянкою називаєте поїздку по допомогу своєму помираючому патронові?
Кольський опустив голову і мовчав. Насправді через зовсім інші причини він не хотів супроводжувати пані Ніну. Він знав, наскільки Люція не переносила її. Припускав, що на підставі його ж власних листів вона може запідозрити його у тісніших стосунках з Добранецькою. Якби він з’явився там з нею, він би підкреслив, що звинувачення були небезпідставні. Більше того, щодо Люції й Вільчура він виявився б союзником Добранецьких. Він цього не хотів. Вже навіть те, що він підписався під телеграмою до Люції, з його боку було достатньою жертвою. У тому він переконався з телеграми Люції. З сухого, ділового, безособового повідомлення. Вона не додала жодного слова для нього. Навіть привітання.
– Вас може супроводжувати, скажімо, секретар професора, – сказав Кольський.
Пані Ніна похитала головою.
– Ні, ні. Ви маєте їхати. Тут не йдеться лише про супровід.
– То про що іще?
– Ви з ними у добрих відносинах. Ваші переконання будуть ефективнішими, ніж мої.
– Я зовсім у цьому не переконаний.
– Але не можна нехтувати нічим, що може схилити Вільчура до проведення операції. Ви маєте їхати. Ви нічим мені не зобов’язані, і я не через це прошу вас. Тут йдеться не про мене, а про мого чоловіка.
Він зрозумів, що більше не може заперечувати.
– У такому разі, – сказав він, – мусимо бути на аеродромі за півгодини. Звідти дамо телеграму.
– Дякую вам, – вона простягнула до нього руки, і на її очі знову навернулися сльози.
Менш ніж за годину після цієї розмови вони вже сиділи в літаку, який легко відірвався від землі. День був типово осінній. Чорні хмари низько висіли над летовищем. Моросив дрібненький, але щільний
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович», після закриття браузера.