Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

І все-таки острів...

З вершини скелі, тильна частина якої виявилася цілком полого, щоб піднятися без особливих зусиль, його можна було окинути одним поглядом. Ліс, у протилежній частині створював деяку ілюзію, але, якщо придивитися, то можна було зрозуміти, що синь за верхівками дерев розташована занадто низько. Набагато нижче уявної лінії горизонту.

Мабуть, доля, давши мені можливість пройти неушкодженим через кілька телепортів, а востаннє ще й не самому, наприкінці вирішила, що ліміт удачі я вибрав цілком. І, для рівноваги, саме час підкинути халепу. Щоб життя, як то кажуть, медом не здавалося.

Але й до абсурду ситуацію не довела. Адже могла викинути на якомусь п'ятачку, з парочкою пальм для комфорту. А цей острівець виявився чималим. Як мінімум у сотню гектарів. А наявність лісу обіцяла прісну воду… Без неї дерева аж ніяк не вимахали б такими величезними. До нього, в сенсі, лісу, ми й попрямували, як тільки я спустився вниз.

Ішли без нічого. По-перше, — вкрасти наші речі все одно тут нікому. А по-друге, — я ще не вирішив, де розбивати табір. Ліс мав цілу низку переваг для облаштування житла, але лише в тому випадку, якщо ми були готові змиритися з долею робінзонів. А якщо плекали хоч якусь надію на порятунок, то треба було зупинятися ближче до скелі. Бо лише на її вершині можна було спорудити якусь подобу сторожового посту та маяка.

Я, звичайно ж, уявлення не мав, куди нас закинуло і чи є на цій планеті взагалі життя і хоч якась цивілізація, що встигла освоїти кораблебудування та мореплавання, але... як то кажуть... надія вмирає останньою. А у нас із Зорицею, крім неї, нічого іншого, поки, не було.

Те, що все не так і погано, з'ясувалося буквально за кілька десятків кроків, коли в мене з-під ніг ліниво відстрибнув заєць. Або кролик… Я в них не розбираюся. Вуха довгі, забарвлення буре… І доки я розглядав аборигена, Зориця блискавкою метнулася до нього, схопила тварину за вухо і сильним круговим рухом швякнула тушку об землю. Потім перехопила оглушеного зайця за ноги і, утримуючи на витягнутій руці, полоснула ножем по горлі.

— Ну ти даєш…

— Вечеря, — усміхнулася дружина, кидаючи під ноги здобич. — Шкода було упускати.

— Це так... — не міг я не погодиться. Але думав при цьому про інше.

Історія із зайцем дала набагато більше інформації, ніж могло здаватися.

По-перше, — якщо він тут живе, то напевно не сам один. У тваринному світі так не буває. Для розмноження потрібна як мінімум пара. А далі все відбувається в геометричній прогресії.

Не встиг я про це подумати, як ще парочка таких же вуханів, причому різних розмірів, смішно скидаючи вгодовані зади, пострибала кудись повз нас. Не звертаючи жодної уваги.

А якщо тварина настільки не лякана, то в даному ареалі проживання у них немає ворогів. Тобто вказує на відсутність на острові хижаків. Що теж не може не тішити. Не хотілося б опинитись у мисливських угіддях якогось великого хижака, на зразок ведмедя, чи леопарда, ще й на обмеженому просторі.

І не лише хижака. Якщо я правильно запам'ятав одну із передач про світ тварин, то найголовнішим ворогом цих пухнастиків є не вовк чи лисиця, а змії. Саме вони здатні буквально знищити послід, поки новонароджені зайчики абсолютно безпорадні.

Що, відповідно, не може не тішити. Оскільки я волів би мати справу навіть з лев’ячим прайдом чи парою тигрів ніж знати що на острові повно отруйних гадів.

Ну і по-третє, — відсутність цих ворогів заячого роду гарантує, що навіть у найгіршому випадку, нам не тільки не загрожує голодна смерть, але навіть вегетаріанська дієта.

І побічно підтверджує наявність питної води.

Наступним сюрпризом виявилися кущі терену. Які навіть здалеку не сплутати ні з чим іншим. Ягода досить специфічна. У тому сенсі, що багато не з'їси — рот одеревіє. Але як джерело вітамінів — просто безцінний. Як у свіжому, так і сушеному вигляді. А ще з нього можна робити шикарну наливку. Причому без грама цукру. Треба лише почекати, щоб плоди почали самі падати з гілок або до першого приморозка.

Ще б шипшину знайти, і взагалі щастя. Це вже для медицини.

Настрій покращувався. Не стільки від знахідок, скільки від того, що навколишня природа своя, рідна. Адже набагато гірше було б опинитися в якихось тропічних джунглях. Де чуже та незрозуміле все — від флори до фауни.

І це переважує навіть плюси вічного літа. Так, у холодів є мінуси. Але не в тому випадку, якщо до зими щонайменше кілька місяців, а третину острова займає ліс. І не молодняк. З краю, як і годиться, деревця юні, але, досить було пірнути вглиб всього на десяток кроків, як я буквально уперся в неосяжний стовбур якогось велетня. Принаймні моїх рук не вистачило б навіть на половину обіймів. А це означає що сухостоєм і хмизом на дрова ми будемо забезпечені. На весь час, який тут проведемо.

Як і на сигнальні багаття.

Цю думку я додав сам. Не хотілося поки що навіть на мить замислюватися про те, що цей острів може стати нашою із Зорицею домівкою на решту життя.

— Дивися… — дружина відлучилася буквально на секунду і повернулася, тримаючи на долонях кілька яблук. — Кислятина… Але, на узвар піде. Та й на зиму замочити. Хочеш спробувати?

— Ні, — відмахнувся я жартівливо, звернувши увагу на слово «кислятина». — Одному дурневі вже запропонували від яблучка відкусити… Нагадати чим закінчилося?