Читати книгу - "Учитель"

Вона закінчується (маю на увазі алею) в долині, де ростуть величезні дерева, котрі (а це переважно дуб та бук) затіняють усю навколишню місцевість, у тому числі старовинний палац єлизаветинських часів, набагато величніший і стародавніший за Дейзі Лейн: це власність та місце проживання однієї особи, добре знайомої і мені, й читачеві. У Гансден Вуд — бо саме так називається цей ліс та сірий будинок із купою фронтонів та димових труб — і мешкає Йорк Гансден, усе ще неодружений; думаю, він ніколи не знайде свого ідеалу, хоча знаю принаймні двадцять юних леді в радіусі сорока миль, котрі охоче допомогли б йому в цих пошуках.

Отримавши п’ять років тому після смерті батька маєток, Гансден облишив торгівлю, заробивши достатньо для оплати заставних, якими був обтяжений сімейний спадок. Я сказав, що Гансден живе в маєтку, хоча він там буває не більше п’яти місяців на рік; здебільшого ж мандрує з країни в країну й проводить більшу частину зими у місті. Коли він таки приїздить в — шир, то часто привозить із собою гостей — переважно іноземців: часом це німецький метафізик; іншим разом французький savant;[287] одного разу він навіть привіз усім незадоволеного, дикого на вигляд італійця, який ані співав, ані музичив і про якого Френсіс сказала, що в нього tout l’air d’un conspirateur.[288]

Коли Гансден запрошує англійських гостей, то це здебільшого люди з Бірмінгема чи Манчестера — чоловіки із жорсткими характерами, ніби зв’язані в один вузол спільною ідеєю — з їхніми вічними розмовами про свободу торгівлі. А іноземці ж захоплюються політикою, і тема в них ширша — європейський прогрес — та поширення ліберальних поглядів на континенті; у них на умі та язиці такі назви, як Росія, Австрія і Папа Римський. Я чув, як деякі з них говорять доладні речі — так, так, у старій, обшитій дубом їдальні в Гансден Вуді я був присутній на різномовних суперечках, де можна було зрозуміти почуття рішучих умів, що мають повагу до старих північних деспотій і шанують давні забобони південних країн. Я також чув багато пустопорожнього базікання, озвученого переважно французькою та німецькою мовами. Гансден мужньо терпів теоретиків, які верзли нісенітниці, а з практиками тримавсь як союзник та друг.

Коли Гансден перебуває в своєму маєтку сам (що трапляється доволі рідко), то двічі чи тричі на тиждень знаходить дорогу до Дейзі Лейн. Літнього вечора на ґанку нашого будинку він полюбляє випалити сигару. Каже, що робить це, аби викурити щипавок із трояндового куща, якими той, на його думку, аж кишів би, якби не ці його обкурювання. У дощові дні ми теж бачимо його, бо Гансден вважає, що це найкращий час, аби довести мене до божевілля, витравлюючи з мене сентиментальність, чи щоб розбудити в місіс Крімсворт дракона, ображаючи пам’ять Гофера[289] і Телля.

Ми також часто буваємо в Гансден Вуді, і завжди радіємо цим візитам. Якщо там є інші гості, то їхні характери цікаво вивчати; їх розмови дивні й хвилюючі; відсутність містечкової обмеженості як у хазяїні, так і в його друзів надає широку, майже вселенську свободу та широту бесіді. У власному будинку Гансден дуже ввічливий хазяїн: якщо захоче, може бути для своїх гостей невичерпним джерелом розваг. Уже сам його маєток вельми цікавий: кімнати відомі з переказів; переходи овіяні легендами; опочивальні — з низькими стелями, оточені заскленими ромбовидними вікнами-решітками, мають старовинний вигляд — ніби тут мешкають привиди. Мандруючи, Гансден назбирав стоси предметів мистецтва, і всі вони зі смаком розставлені в його обшитих панелями чи обвішаних гобеленами кімнатах; я бачив у нього кілька картин та скульптур, яким би позаздрило немало аристократів — знавців мистецтва.

Коли ми з Френсіс обідаємо в Гансдена і проводимо у нього вечір, господар часто проводжає нас додому. Його ліс віковічний, і деякі дерева в ньому дуже старі й насправді велетенські; там є такі стежки, блукаючи якими можна дістатися Дейзі Лейн набагато довше. Багато разів ми, користаючись повним місяцем і теплою духмяною ніччю, слухали спів солов’я та дзюркотіння таємничого струмка, захованого в заростях вільшини, що м’яко акомпанував співу, і прислухалися до глибокого церковного передзвону з віддаленого селища — єдиного у радіусі десяти миль, що відбивав північ, — і лише тоді хазяїн лісу полишав нас біля ґанку. Цієї пори його мова лилася вільно — вона була набагато спокійніша і лагідніша, ніж у денний час за великої кількості гостей. У такі хвилини він забував про політику та суперечки і розказував про своє минуле — про будинок, історію сім’ї, про себе та свої почуття — все це оповідав з особливим жаром, бо все і кожне було по-своєму унікальним. Однієї чудової червневої ночі — після того, як я вдосталь понасміхався над його ідеальною нареченою, допитуючись, коли ж нарешті вона з’явиться і прищепить свою чужоземну красу на старий дуб Гансденів, він раптово озвався:

— Ви називаєте її ідеалом; але ось її тінь, а тінь не може існувати без самого предмета.

Гансден вивів нас із заростів стежки на галявину, де буки розступилися, відкривши небо: ясний місяць освітлював поляну, і при його світлі господар показав нам мініатюру на слоновій кістці.

Френсіс нетерпляче поглянула на неї першою, потім передала її мені — наблизивши обличчя до мене, вона намагалася прочитати в моїх очах, що я думаю про портрет. Я ж бачив на ньому зображення дуже гарного й оригінального жіночого обличчя — саме такого, про яке Гансден одного разу сказав: «правильні й гармонійні риси». Обличчя було смаглявим, а волосся кольору воронового крила відкинуте назад — не тільки з чола, але й зі скронь, до того ж відкинуте недбало — так, ніби красуня могла обійтися без будь-якого порядку в зачісці — ба навіть зневажала його. Очі італійки дивилися прямо на глядача, і погляд цей був рішучим та незалежним; обриси рота не тільки гарні, а й свідчать про рішучість — ditto,[290] як і підборіддя. На звороті мініатюри золотом вигравірувано: «Лючія».

— Ця голівка — справжньої леді, — зауважив я.

Гансден усміхнувся.

— Так, — озвався він. — У Лючії все було справжнім.

— Це хтось, з ким ви мали намір одружитись, але не змогли?

— Звісно ж, я дуже ХОТІВ з нею одружитись — і якщо цього не ЗРОБИВ, то це не доказ того, що НЕ МІГ.

Він знову заволодів мініатюрою, яка тепер була в руках Френсіс,