Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Та я просто висловив думку про некоректність перенесення результатів дослідження тваринного світу на людей!
– Назаре Амосовичу, по-перше, я попросив би вас не переривати мене. По-друге, я повторно підкреслюю недостатню розумність вашої поведінки. А по-третє… По-третє, змушений констатувати, що у вас радіофобія.
– Чо… чого-чого?
– Острах радіації. У першому гострому чоловічому відділенні є пацієнт-параноїк, у нього ще восени почалося різке загострення манії переслідування. Нещасному здається, що після випробування будь-якої атомної чи водневої бомби вчені єврейської національності нібито «збирають» її радіаційне випромінювання у спеціальні «промені смерті» та опромінюють ними цього нашого пацієнта. Оскільки, на його думку, цим займаються нібито євреї, наш пацієнт виготовив з молочних, кефірних та інших кришечок[146] спеціальну захисну фольгову шапочку на кшталт єврейської кіпи. Кришечки там різноколірні, викладені в три шари. Зовнішній шар зелений – нібито під колір листя. Потім сріблястий середній шар. І нарешті внутрішній шар, найближчий до мозку – золотавий. Під час загострень параної хворий цю фольгову кіпу не знімає, навіть спить у ній. А у вас теж є така шапочка?
– Яка ще…
– Ковпак зніміть! Хутко! Нумо?
Назар Амосович підкорився несподіваному й наполегливому наказу. Переконавшись, що ніякої фольгової кіпи у візитера нема ні на маківці, ані в крохмально-білому медичному ковпаку, Ростислав Леонідович мовив трохи стриманіше:
– Ну гаразд, переконали… Але в тому, що ви вражені радіофобією, годі й сумніватися. Було б варто дослідити, розвинулись у вас на базі радіофобії якісь параноїдальні прояви чи ні… Ви як вважаєте, Назаре Амосовичу?
– Я?
– Ви, ви! Хочете перетворитися з лікаря третього чоловічого відділення на нашого ж пацієнта? Чи вам комфортно у нинішньому становищі? Але якщо таки комфортно, то будьте настільки люб’язні – виконуйте належним чином ваші посадові обов’язки!
Ага-а-а, то ось куди хилить Ростислав Леонідович!.. Мовляв, виконуйте належним чином посадові обов’язки, ставте пацієнтові Горбачу діагноз «млява шизофренія», якщо так вирішила прокуратура. Більш того – називайте пацієнта «хворим», якщо так вирішив прокурор! Інакше з лікаря ви перетворитесь на нашого пацієнта, тоді ми вас вилікуємо.
– Бачу, ви нарешті все зрозуміли, – головлікар кивнув із задоволеним виглядом. – Долю хворого Горбача Миколи Лукича ніщо вже не змінить, ніякі ваші дурнуваті демарші. Отож повертайтеся до себе у третє відділення й виконайте нарешті все, чого від вас вимагають. І можете сходити на екскурсію у перше гостре відділення, подивіться на тамтешнього параноїка у кіпі з фольги й подумайте, чи воно вам треба?
– Ростиславе Леонідовичу…
– Вам і досі щось незрозуміло? – погляд головлікаря став іронічним.
– Я хотів спитати, а якщо все ж таки…
Пауза.
– Що саме, Назаре Амосовичу?
– Якщо все ж таки я відмовлюся ставити пацієнту Горбачу цей діагноз? Відмовлюся навіть попри ваше попередження.
– Від цього вашого самогубчого кроку нічого не зміниться.
– Як це?
– Назаре Амосовичу, ну прокиньтесь же, нарешті! У вас що, фольгова шапочка всередині черепушки схована, чи що?
– Ні-і-і…
– Отож-бо! Але тоді давайте-бо подумаємо разом. Припустімо, ми не поставимо хворому Горбачу спірний, з вашої точки зору, діагноз «млява шизофренія». Це означатиме, що суд має визнати його повністю відповідальним за злочинний намір зруйнувати Мовзолей Леніна. А це непотрібний нікому розголос, бо друге поспіль зазіхання на Мавзолей… спочатку у вересні минулого року, тепер у квітні нинішнього… Цього не можна допустити, ніяк не можна! Бо чим пояснити раптове зростання агресивності радянських людей, спрямованої на святиню нашого народу?
Отже, діагноз «млява шизофренія» Горбачу буде поставлено. Буде – і крапка! Якщо це станеться не в нашій лікарні, то не забувайте про існування Інституту Сербського в Москві: діагноз буде поставлено тамтешніми лікарями. Після того відбудеться суд, однак він матиме зовсім інший характер. Бо якщо теракт в Мавзолеї Леніна готував шизофренік – тут всім усе зрозуміло.
Головний лікар широко всміхнувся й розвів руками. Але на цьому його промова не завершилася:
– Втім, усе зрозуміло не тільки з Горбачем. Або з прокуратури, або навіть з Комітету держбезпеки нам вкажуть на недбале виконання наших прямих службових обов’язків. Отож з цією справою потрібно буде розбиратися, причому розбиратися дуже відповідально. А тоді з’ясується, по-перше…
Ростислав Леонідович почав загинати пальці на правій руці:
– По-перше, що діагноз «млява шизофренія» хворому не побажав ставити лікар Дунець Назар Амосович. По-друге, зазначений лікар завжди вирізнявся конфліктним характером – за що, власне, його змусили свого часу перекваліфікуватися з терапевтів у психіатри. По-третє, лікар Дунець потерпає від радіофобії. Й нарешті, по-четверте, він так само занурився в біблійний фанатизм, як і хворий «бомбіст» Горбач – бо й досі надає якесь значення акту власного хрещення, що мав місце в його далекому дитинстві.
Головлікар потрусив у повітрі майже повністю стиснутим правим кулаком, потім загнув останній – великий палець і резюмував:
– Й нарешті, по-п’яте: будь-який досвідчений психіатр підтвердить вам, що захворювання нашого профілю мають таку погану властивість, як прилипливість. Тобто, маючи певні психічні девіації – а їх мають практично всі люди, – іноді лікар може почати копіювати поведінку свого пацієнта. Свідомо чи несвідомо. Отож зважаючи на всі ці обставини, дуже легко буде довести, що лікар Дунець заразився «млявою шизофренією» від хворого Горбача. Ви цього домагаєтесь, Назаре Амосовичу?
Не підводячи похнюпленої голови, відвідувач підвівся й мовчки попрямував до виходу з кабінету, човгаючи ногами по підлозі.
– Добре, що ви все зрозуміли, Назаре Амосовичу, – мовив йому в спину головлікар. – Вертайтесь до свого відділення й виконуйте службові обов’язки належним чином. І зробіть таку люб’язність: там у приймальні очікують Сєров, Бистрих і Шолуха – то скажіть їм, нехай заходять. Бо у нас тут справді важливе питання потрібно вирішити. Зробите, еге ж?
Лук’янівська в’язниця, Київ, 25 квітня 1974 року
Шлях тюремним коридором до камери видавався сьогодні особливо довгим. П’ять років ув’язнення у таборі суворого режиму з конфіскацією особистого майна за статтями 122 (частина 1 і частина 2), а також за статтею 211 Кримінального кодексу… Добре хоча б те, що у СРСР практикується «поглинання» найбільш суворою статтею решти, інакше сьогодні в Київському облсуді йому б оголосили не про п’ять, а про всі сім років.
Хоча…
Яка, у принципі, різниця?! Доля засуджених за «гомосексуальними» статтями у переважній більшості складається дуже… дуже погано, щоб не сказати різкіше. Оскільки у преамбулі обвинувального вироку фігурували статті за «спекуляцію» та за «український буржуазний націоналізм», але в постанові, насамкінець, лишилися виключно мужолозтво, окрема із застосуванням насильства та розповсюдження порнографії, це могло означати одне: влада вирішила знищити кінорежисера Параджанова гарантовано і найбруднішими методами з усіх доступних.
Поза сумнівом, суд цікавився виключно Параджановим, бо тільки він дістав реальний строк, інші ж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.