read-books.club » Фантастика » Сивий Капiтан, Володимир Миколайович Владко 📚 - Українською

Читати книгу - "Сивий Капiтан, Володимир Миколайович Владко"

153
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сивий Капiтан" автора Володимир Миколайович Владко. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 72 73 74 ... 111
Перейти на сторінку:
є тiльки одне: те, що вiн вирiшив...

- А що вiн вирiшив, на твою думку?

- Помста - i ще... не знаю! Звiдки менi знати? Хiба його можна зрозумiти? Але вiн, як той гравець у шахи...

- При чому тут шахи? - здивувався Олесь.

- Я, мабуть, дуже дурна, Алексо. Але завжди, коли я дивилася, як грають у шахи, менi було шкода пiшакiв i iнших фiгур...

- Та що ти верзеш? Як так шкода?

- Ну зрозумiй трошки, Алексо! Гравець хоче виграти партiю, вiн хоче завдати мат противниковi. I коли вiн надумав, як це зробити, тодi вiн безжалiсно вiддасть i пiшакiв, i iншi фiгури, i навiть королеву, аби за рахунок цього дати мат. Але ж пiшаки й iншi шаховi фiгури - дерев'янi, вони не вiдчувають того, що їх життям гравець розпоряджається отак безжалiсно. А коли б вони були живi? Що тодi?

- Он як ти мiркуєш, - задумливо мовив Олесь. - Живi пiшаки... гм... i гравець, що розпоряджається їхньою долею... - Здається, юнак починав розумiти, що мала на увазi Марта. А вона продовжувала так само палко:

- Так i Капiтан. Вiн веде свою гру. Вiн прагне помститись... як, я не знаю. Мабуть, жорстоко. А люди навколо нього - все одно, що пiшаки в складнiй грi. Вiн ставиться до них зверхньо, йому вони нiщо. Потрiбнi йому, - хай живуть. Зникла в них потреба, - вiн, не задумуючись, знiме їх з дошки... знищить, як отих людей на мiноносцi! А хiба вони були в чомусь виннi? Просто вони заважали Капiтановi, стали на його шляху... Коли б вiн любив людей, вiн не мiг би так робити! I я боюся його, вiн страшний, Алексо!

Олесь мовчки здивовано поглядав на Марту. Нiколи вiн не думав, що ця завжди мовчазна й несмiлива дiвчина, весь свiт якої, здавалося, обмежувався турботами про долю батька, може отак мiркувати. Вона говорила, i щось нове, доти незнайоме поступово вiдкривалося перед юнаком. Немовби Марта примусила його побачити те, про що вiн сам не наважувався подумати; вiн вiдчував, що дiвчина водночас, хоч, мабуть, i не бажаючи цього, виявила якiсь його власнi потаємнi, ще й досi не яснi для нього самого думки, тривожнi, плутанi. Цi думки краще всього було б вiдкинути геть, бо вони були важкими, неприємними, змушували далi й далi заглиблюватися в них, згадувати про те, що так спокiйно i впевнено говорив тодi їм Фредо Вiкторе. Але Олесь не мiг позбутися їх, ба, раз прийшовши, тi тривожнi думки не лишали його, мабуть, саме тому, що в якiйсь неяснiй, неусвiдомленiй формi вони вже iснували i ранiше в глибинах його душi.

- Ти мовчиш, Алексо?.. А я так сподiвалася, що ти зрозумiєш мене, що менi буде легше, коли я подiлюся з тобою всiм цим...

Лагiдний, нiжний голос дiвчини звучав ще тихiше, нiж ранiше. Сумнi очi шукали в обличчi юнака спiвчуття, допомоги. Що сказати їй, як пiдбадьорити, як втiшити, коли й самому Олесевi так тривожно, коли Марта пробудила в ньому давнi неяснi сумнiви?..

- Ти мовчиш, Алексо? - повторила вже зовсiм пошепки Марта, нiби остаточно втрачаючи надiю. - Ти лишаєш мене отак?..

- Нi, Марто, нi! - вигукнув Олесь. Вiн схопив вузеньку руку дiвчини, одразу вiдчувши, як похололи її тонкi пальцi. - Нi, Марто, я не мовчу! Я не лишаю тебе - i не залишу нiколи! Як ти могла подумати таке? Я розумiю тебе, i ми будемо з тобою разом... i я зроблю все, все, що вiд мене залежатиме, щоб ти... щоб ми з тобою... ну ж, Марто, не треба плакати, все буде гаразд, дай менi руку, посмiхнися трошки, Марто... отак, iще трошки, iще!.. Бач, наскiльки краще, коли ти посмiхаєшся?..

Вони сидiли поруч. Олесь дивився в ще вологi очi Марти, тримав її руку, бачив її кволу, ще непевну посмiшку, плутано щось говорив i думав: як хороше вiдчувати, що є дiвчина, для якої ти радий був би зробити все, все на свiтi.

Роздiл п'ятнадцятий

1. МЕЛОДIЯ СРIБНИХ ДЗВОНИКIВ

Дивними, сповненими розгубленостi й неясних тривог були цi днi для Олеся. I не тiльки тому, що на нього справила велике враження остання розмова з Мартою.

Так, подiї останнього часу: полювання полiцiї на "Люцифер", безжалiснi намагання знищити i чудову машину, й її винахiдника - не могли не вплинути на Сивого Капiтана. Але хiба ж можна було чекати вiд нього такої разючої змiни, яка сталася?

Куди подiлася звична м'якiсть i лагiднiсть Капiтана в розмовах з Олесем, якi так чарували юнака? Ернан Рамiро, який досi, зустрiчаючи хлопця, завжди знаходив для нього ласкаве слово, тепер нiби зовсiм не помiчав його.

Ранiше з командою "Люцифера" Сивий Капiтан завжди говорив стримано, впевнено, дещо владно, але то був голос i тон старшого товариша, якого поважали. Тепер Сивий Капiтан тiльки наказував - коротко, уривчасто, як повновладний господар, який навiть не мiг припустити, щоб хтось насмiлився заперечувати чи не виконати його категоричного наказу. Бiльше того. Вже кiлька разiв Олесь помiчав, як Сивий Капiтан нервово стискував кулаки, погрозливо насуплюючи кошлатi брови, коли, на його думку, якийсь наказ виконували не досить чiтко. Цього також, безумовно, не бувало ранiше. Невже ж його справдi зробило таким жорстоким прагнення до помсти, що цiлком опанувало ним?..

Ернан Рамiро тепер весь час перебував або в своїй каютi, або в кабiнi керування, бiля приладiв. На другий день пiсля загибелi "Сан-Себастiана" Олесь вирiшив був, як i ранiше, зайти до кабiни керування i спитати про щось Капiтана. Та щойно вiн вiдкрив рота, як Рамiро, не повертаючи навiть голови, сухо одрiзав:

- Я не кликав тебе, Олесю. Коли ти будеш потрiбен, тебе покличуть. Iди.

Схиливши голову, нiчого не розумiючи, юнак вийшов. Хiба вiн чим завинив перед Сивим Капiтаном? Хiба ж той сам не дозволив йому звертатися до нього коли завгодно?..

За цi днi вiдбулося кiлька стрiмких, блискавичних поїздок "Люцифера" в рiзнi кiнцi країни. Здебiльшого вирушали вночi: мабуть, Капiтан не хотiв наражатися на небезпеку зустрiчi з пiдступними ворогами. Та то було лише здогадкою Олеся, який, певна рiч, нiчого не знав про намiри Ернана Рамiро i про мету тих поїздок. Можливо, щось сказав би Валенто Клаудо, але кремезний механiк був надто зайнятий, щоб розмовляти з юнаком.

Тiльки

1 ... 72 73 74 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сивий Капiтан, Володимир Миколайович Владко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сивий Капiтан, Володимир Миколайович Владко"