Читати книгу - "Калейдоскоп часу"

«Мені здається, що я приречений бути один». – «Це звучить так фатально… Облиш це. Знаєш, мій перший чоловік говорив, що зі мною неможливо жити, така я нестерпна. Зі мною можуть жити, на його думку, тільки кактуси, тому що їм не потрібна моя увага, та кицьки, які верещатимуть доти, доки я їх не нагодую… Але це ж неправда? Я живу з твоїм батьком, і нам добре. Просто треба знайти свою людину. Хоча це й непросто. Найскладніше в житті знайти себе, а на другому місці – свою людину… Ось так. Утім, навіть ти мене якось витримуєш…» – «Не забувай тільки, що я тебе витримую лише завдяки тому, що ти грала в карти з Генрі Кіссінджером, а він написав першу книжку, яку я прочитав англійською мовою! Але якщо тобі хтось подарує ще одного смугастого светрика, хтозна, чи витримаю я?» – «Ну звісно, як таке забути?»

«Мені це здається, чи в тебе дійсно потеплішали стосунки з Максом?» – запитав Вітовський вранці, коли Макс уже побіг на якусь презентацію, а ми ще вовтузилися на кухні. Саме запитання було простим, але інтонація… У моєї бабусі була така сама інтонація, коли вона підозрювала мене в скоєнні побутового злочину. Яскравим прикладом був той випадок, коли я вишкребла ножем на шафі знак Зорро, щоб він прибіг та врятував мене від виконання задачок із відсотками (як воно там зветься – пропорції, о!), а бабця підійшла і лагідно запитала: «Сашулю, скажи мені, дитино, ти підходила сьогодні до шафи?» У цьому запитанні було вміщено впевненість, відповідь та майбутні заходи перевиховання. Ще з дитинства я не знала, як поводитися, коли тебе викривають у чомусь поганому, а ти, коли це робила, і думати не могла, що це щось негідне. У таких випадках зазвичай я починала терти ніс, це стимулювало мій мозок.

Зараз я ледь утрималася від рятівного руху. «Так, – натомість сказала я. – Начебто ми стали трохи ближчими, принаймні, мої светри він більше не займає. Ми інколи разом п’ємо, і йому подобаються мої друзі. А ще він мені розповів про Аделіну… Слухай, але я ж тобі все це розповідала!» – «У», – сказав Вітовський. І треба було змовчати, це ж не я почала цю розмову! Але я не змовчала, тому що мені кортіло дізнатися, що міститься в цьому «у», хоча я приблизно здогадувалася.

«У?» – запитала я. Це було дивно, точніше, я щоразу дивувалася тому, наскільки ми з Вітовським відчуваємо настрій одне одного. «Мене це непокоїть. Ні, правда. Ти скажеш, що я схибнувся, що я зовсім втратив розум та совість, але замість того, щоб радіти, мене це бентежить». У голові моїй вирували думки, що Вітовський хвилюється з приводу «а раптом вони закохаються». Я знала, що він переймається саме через це, але то було таке ідіотство, що народжувати та виштовхувати щось подібне в простір не хотілося. «Хай буде мертвонародженим, не буду це проголошувати», – подумала я. «Він привабливий хлопець, так?» Ха, а що я подумала? «Так, привабливий, схожий на Віолетту більше, ніж на тебе», – це я умисно сказала. Вітовський набурмосився, от зараз ляпне: «А я не привабливий?» – «Євгене, слухай, ну що ти верзеш? Якби ти був для мене непривабливим, я б тебе не кохала. Давай не занурюватися в цю розмову, треба швидко повторювати каву та бігти на роботу».

«Я просто думаю, він привабливий, тобі такі більше подобаються, я ж бачив фотокартки твоїх чоловіків, вам весело разом, ну, це зрозуміло, ви майже однолітки». – «Тиць-дриць», – сказала я. Ось чим пояснюється те, що він уже третій день поспіль вертиться в ліжку, як муха в окропі, а коли ми кохаємося, наче намагається почути голос Божий. Я більше нічого не могла сказати: «Тиць-дриць». Повторила. «Звабницям синів своїх чоловіків наливають ще кави?» – «Наливають», – зітхнув Євген.

Раптом його голова опинилася на моїх колінах, це було так незвично, я розгубилася. «Слухай, моя вікова різниця з ним така сама, як із тобою. Ти ж краще за мене вмієш рахувати». – «Не роби такого зі мною, це буде занадто болісно, я ж тобі розповідав про всі наші чоловічі конкурентні ігри, я…» – «А що тебе більше хвилює – те, що він у цьому випадку виграє, чи те, що ти втратиш мене?» – я не знаю, коли це трапилося, але я образилася. Мені було боляче, я навіть не могла примусити себе торкатися його волосся, його голова – кумедне волохате звірятко – вовтузилося на моїх колінах, воно хотіло, щоб його пестили, а мені хотілося його скинути. Дуже. «Давай поговоримо про це ввечері?» – запропонувала я. «Щоб не збивати робочого ритму?» – запитав він. «Щось таке». – «Добре. Вибач. Я дійсно наговорив дурниць». Я нахилилася та поцілувала його у вухо. Я любила його. А потім збагнула, що мої коліна вологі, він плакав. Мені стало зле. «Я подумаю про це на роботі, я подумаю про це на роботі, я подумаю про це…» – говорила я до себе, коли вдягалася, бігла по сходах, їхала, знову бігла по сходах, тепер вгору, вмикала комп’ютер та перевіряла електронну пошту. «Я подумаю про це…»

Я давно помітила, що чоловіки Ганни – синхроністи. От і зараз у поштовому боксі майоріли листи від них трьох. «Так-так», – подумала я. «Лікарю, то кого будемо першим розтинати?» – «Подивимося. Ну-ну… Арсен, Алекс, Антон… Може, в абетковому порядку? Ха, а все одно вони всі на «А», то що з ними робити? В абетковому чи довільному, а може, у хронологічному?»

Арсен писав, що йому запропонували роль у стрічці батька його голландської дружини. Арсен завжди, виявляється, мріяв знятися в кіно, і от зараз така нагода, але він вагається та просить поради. Я знала Арсена, він був чудовим маляром, але, як на мене, не кінематографічним, однак точно про це знати я не могла. Господи, навіщо мені така відповідальність? «Ральфе, – звернулася я до правильної людини. – Сер