Читати книгу - "Круглянський міст"

— Що, не спиться? А, холодно. Ну то з незвички. Мабуть, від мамки недавно? — хриплуватим зранку голосом загомонів бомж. Як уже зауважив солдат, бомж узагалі був охочий поговорити. Це загалом подобалося солдату, який сам був не дуже говіркий і не дуже любив відповідати на чиїсь питання.

— Ніч тепла. Туман…

— Ніч тепла, — підхопив бомж. — А їсти все одно хочеться. Тож бери вудку і закидай. Вранці, може, краще візьметься.

Він причепив до жилки свій бережений гачок, і солдат, усе здригуючись, пішов до очерету в затоку.

Невдовзі, вгамувавши ранкові дрижаки, він якомога далі кидав у воду поплавок і чекав, чекав, що ось-ось клюне. Та ні біса не клювало. Вода була тиха, від поплавця, як упаде, на поверхні далеко розпливалися кола, які потім потроху зникали. Він чекав, коли поплавець смикнеться і вода біля нього здригнеться, поплавець, може, пірне — раз і вдруге, — певний знак, що взявся. Лящ, підлящик або хоч би який окунець. Та минав час, поплавець лежав тихо, клювання не було. Небо над лісом тим часом зовсім просвітліло, в зоні починався новий день.

Тоді солдат подумав, що, мабуть, треба змінити принаду, — ці білі, з-під соснової кори черв’яки, може, не найкращий для риби корм, треба пошукати звичайного дощового черв’яка.

Поклавши вудлище кінцем у воду, він одійшов далі, пошукав низькуватий, з дерниною бережок і короткою палкою став його розкопувати. І справді, хутко натрапив на якусь почвару в землі, хіба тільки подібну на те, що він шукав. То був не черв’як, а якийсь червоний вужака з палець товщиною, довгий, коли його витягнув солдат із землі, — може, навіть з півметра довжиною. Перемагаючи гидливість, солдат розтоптав підбором його голову (хоча було не зрозуміти, де в нього голова, а де хвіст) і кинув решту в річку. Чи не від радіації це? — сполохано подумав хлопець. Кому радіація — погибель, а кому — он, сприяє. Якби так посприяла людині… Він ще поколупався в березі, шукав звичайних черв’яків, та звичайні тут, мабуть, вивелися, чи не понищені цим мутантом? — подумалося хлопцю. Видно, оте природно, згідно з законами природи, коли той, хто дужчий, пожирає слабшого. Як і в людей.

Коли він повернувся до вудки, поплавець її чомусь плавав біля самого берега. Стривожений хлопець витягнув з води вудлище і справді сполохався — гачка не було. Від поплавця гойдався короткий кінець жилки і все. Але куди ж він подівся, хто його відірвав? Адже, щоб одірвати, треба було смикати, але ж він не смикав. Він взагалі не чіпав вудлища. Довго не роздумуючи, хлопець скинув чоботи, підкасав штани і поліз у воду. Він старанно обнишпорив очерет на обмілині, зелені трав’яні водорості, наскільки до них можна було дотягнутися. Глибше, правда, нічого не було видко, лише стояла мутнувата вода, в якій щось струміло і гойдалося — текло в один бік, усе до того ж Чорнобиля. Добре, що не з Чорнобиля, подумалося хлопцю, хоча від того не стало легше. Гачка ніде не було.

— Що, відірвав? — гукнув ззаду бомж, підійшовши по березі.

— Та ось…

— Я ж тобі казав… Тепер голову твою одірвать! — посварився той і також почав роззуватись.

Солдат чекав сварки і був до неї готовий, бо завинив певно. Але великої злості у бомжа не відчувалося, той лише вилаявся, і через хвилину вони удвох лазили по коліна у воді, мацали дно ногами, шастали руками в очереті. Замутнена ними вода не давала в собі багато вбачити, муть нехутко зганяло лінивуватою течією; течія могла зігнати й гачок з кінцем жилки. Бомж сварився, але не на солдата — швидше так, щоб угамувати прикрість. Щоправда, становище їх ставало дедалі гіршим, було чого злитись. Нарешті обидва вони заклякли в ранковій воді і вибрались на берег.

— А може, й добре, — раптом сказав бомж. — Менше радіації наберемо.

Солдат промовчав. Весь час відчуваючи, як смокче під грудьми, він відійшов від вогнища і, не скидаючи мокрявого бушлата, витягнувся на траві. Туман над річкою весь уже сплив, стало тепліше; на небі гуляли гарні білі хмаринки — небо обіцяло теплий погожий день. Але небо не обіцяло харчу — про харч треба було дбати людям. Тільки як?

Ще перед тим, як потрапити на хутір до самосела, він швендявся навколо зони і одного разу вийшов до автобусної зупинки на узліссі. Якраз підкотив міський автобус, з якого вийшло декілька пасажирів, всі спішно рушили до недалекого села. Лише одна з них — немолода сільська тітка, затрималася, поклала на землю свої клунки. Стоячи недалеко за куіцем, солдат побачив, як тітка витягла з торби білий міський батон, відломила від нього порядний шматок. Він дивився і боявся, що та на його очах почне їсти — хлопець був зголоднілий і думав, що не стримається. Але тітка, мабуть, не відчула його думок і зі смаком заходилася уминати міський гостинець, — також, видно, була зголодніла. Кепсько собою володіючи, солдат вийшов із-за кущів і, намагаючись якомога спокійніше, мовив: «Не полохайтеся, тіточко, я…»

То було його помилка, як він зрозумів згодом, не треба було так напружено, майже трагічно; треба було легше, може, навіть жартівливо. Але тоді жартівливо він не міг. Його напружений тон, а може, і схудлий вигляд злякав жінку, яка зойкнула і, схопивши свої клунки, побігла до села.

І в тому, і, може, в деяких інших випадках ліпше було поводитись безтурботніше, легше, без надриву. Та й у всій його історії так само, часом думав солдат. Що трапилось, те трапилось, ну — покарайте, готовий відсидіти. А коли що, то готовий і до вишки, що поробиш, коли винний. Може б, усе і влагодилось як-небудь. Усе — а як же зона? Чи не вилізе йому боком ще й зона?

Але куди ж йому було ще дітись, опріч зони?

Він охоче б залишився на хуторі у діда Карпа, якби той був далі від міліції. Дід був не говіркий, про себе не надто розповідав, але й про нього