Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

то, збурена, вгадуючи в новачкові блискучу здобич для кланчика, Принципалка, вдаючи, ніби нічого не чула, зберігаючи у своїх гарних очах із синцями, наведеними згубною звичкою до Дебюссі (страшнішою, ніж звичка до кокаїну), вираз знемоги, якого надавало їм сп’яніння музикою, снувала, незважаючи ні на що, під своїм прекрасним пукатим чолом, ушляхетненим стількома квартетами і пов’язаними з ними міґренями, думки не тільки поліфонічні і врешті, не в змозі стримати себе, надто вже заждавшись цієї моральної ін’єкції, кидалася на двох співрозмовників, відводила їх набік і казала новачкові, показуючи на вірного: «Чи не зволитеся пообідати в нас із ним, приміром, у суботу чи коли захочете, в милому товаристві? Говоріть тихіше: я не збираюся запрошувати все це збіговисько». (Таку згірдну назву давалося кланчику лише на п’ять хвилин — чого не зробиш для новачка, предмета стількох надій!) Але ця потреба захоплюватися, гуртувати мала свій зворотний бік. Культ середи породжував у Вердюренів протилежне вподобання. То була жадоба сварити, розводити. Вона зміцніла, стала майже несамовитою за місяці, проведені в Ла-Распальєр, де всі з ранку до вечора були одне в одного на очах. Вердюрен зі шкури вилузувався, аби злапати когось на якомусь злочині, і так снував своє павутиння, аби гнати просто в лабети павучисі кожну невинну мушку. За браком істотних провин він виставляв жертву на сміх. Коли вірний виходив на півгодини, з нього збиткувалися позаочі, дивувалися, що не примітили, які в нього давно не миті зуби, або, навпаки, що в нього бзик — чистити зуби по двадцять разів на день. Якщо хтось насмілювався відчинити вікно, то Принципал і Принципалка, обурені такою невихованістю, перезиралися. Пані Вердюрен зараз же просила подати їй шаль, а пан Вердюрен, радий такій оказії, сердито кричав: «Е ні, вікно я зачиню; хотілося б знати, якому це зухвальцеві забаглося його відчиняти», а винуватець пік рака. Гостеві нагадували про кількість випитого вина. «Вам це не зашкодить? П’єте, як не в себе». Прогулянки вірних удвох без санкції Принципалки викликали безконечні коментарі, хоч би прогулянка була найневинніша. Прогулянки пана де Шарлюса з Морелем такими не вважалися. Те, що барон не мешкав у Ла-Распельєр (бо Морель відбував військову службу), відтягувало момент переситу, огиди, млости; але цей момент був не за порогом.

Пані Вердюрен казилася; вона постановила «просвітити» Мореля щодо того, яку смішну й огидну ролю накидав йому пан де Шарлюс. «Сказати по щирості, — просторікувала пані Вердюрен (коли вона відчувала на собі тягар несплаченого боргу вдячности до кого-небудь, а замордувати його під страхом кари не могла, то відкривала в ньому поважну ваду, що звільняла її від обов’язку дякувати), сказати по щирості, мені не до вподоби, які він грає в мене мелодії». Власне, пані Вердюрен мала ще одну причину, куди поважнішу, ніж Морелів бойкот концерту в її друзів, гніватися на пана де Шарлюса. Переконаний, що робить Принципалці честь, залучаючи на Набережну Конті осіб, які заради неї самої не прийшли б, барон заявив, щойно почув перші імена, запропоновані пані Вердюрен, найрішучіший протест, У його категоричному тоні лунали дратливість у’їдливого магната і деспотичного музики, досвідченого у проведенні таких свят, налаштованого швидше посваритися й відмовитися концертувати, ніж поступитися і змазати враження від виступу. Пан де Шарлюс погодився, хоча не без застережень, тільки на запрошення Сентіна, з яким, щоб не приймати його дружини, дукиня Ґермантська, близька його приятелька, порвала стосунки, але з яким пан де Шарлюс, цінуючи його неабиякий розум, спілкувався й досі. Очевидно, Сентін, колись окраса салону Ґермантів, завзявся шукати фортуни і, як йому уявлялося, підпори в середовищі буржуазії, схрещеної з дрібною шляхтою, де всі хіба що тільки дуже багаті й споріднені з тією аристократією, яку велике панство нехтує. Та пані Вердюрен, знаючи про пановитість кіл, до яких належала пані Сентін, але не уявляючи собі становища мужа (бо враження висоти дає нам те, що трохи вище над нами, а не те, що, загублене далеко в хмарах, майже для нас невидиме), вважала за потрібне вмотивувати запрошення Сентіна: він, мовляв, людина світська, як-не-як побрався з панною***. Незнання вищого світу, про яке свідчив, ставлячи все з ніг на голову, цей погляд пані Вердюрен, викликало на підфарбованих баронових губах усміх поблажливої погорди і широкої толерантности. Він не став відповідати прямо, та що залюбки будував цілі теорії щодо світу, теорії, в яких буяла його розумова щедрота і його високий гонор, то сказав, підтверджуючи своїми словами спадкову легковажність зацікавлень: «Перш ніж оженитися, Сентін мав би порадитися зі мною. Як є евґеніка фізіологічна, так є евґеніка соціальна і я чи не єдиний її доктор. Випадок із Сентіном класичний, було ясно, що, беручи такий шлюб, він прив’язує собі до ноги ядро і ховає свій німб під ковпаком. Його кар’єра ляснула. Я був би йому все розтлумачив і він би мене зрозумів, бо має кебету в голові. Інша особа, навпаки, мала все, щоб посісти високе, панівне, універсальне місце, якби страшна кодола не припинала її до землі. Я допоміг їй, почасти вмовляннями, почасти силою порвати кодолу, і тепер ця особа — звитяжець і цю звитягу, вольницю, всепотугу завдячує мені; треба було, може, певного вольового зусилля, зате яка винагорода! Отож-бо той, хто вміє мене слухати, сам коваль своєї долі. — Було аж надто очевидно, що паном власної долі барон не був; одна річ — діяти, а інша говорити, хай навіть красномовно, і думати, хай навіть гостро. — Адже я філософ, цікаво стежу за суспільною реакцією — я її заповідав, але не спомагав. Я й досі підтримую стосунки з Сентіном, і він мене, як і належить, щиро шанує. Я навіть обідав у нього на входинах: тепер у нього серед нечуваної пишноти люди нудяться, а давніше було так весело, коли — трохи по-циганському — він збирав найдобірніше товариство в себе на піддашші. Можете його запрошувати, згода, але я накладаю вето на решту запропонованих імен. І ви ще будете мені дякувати: я експерт не лише у шлюбних справах, а й у проведенні свят. Я знаю потрібних людей, сама їхня присутність підносить статус зібрання, надає йому розмаху, польоту, і знаю імена, які його приземлюють, зводять на пшик». Така перебірливість пана де Шарлюса не завжди зумовлювалася уразою людини схибнутої чи художнім смаком, — часом він покладався лише на свою здогадливість розпорядника. Виголосивши про когось або про щось особливо вдалу тираду, барон намагався донести її до вух якнайбільшого числа людей, пильнуючи