Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

Слонову кістку в Казонде доставляли з усіх факторій Центральної Африки, а звідси вона розходилася в Хартум, Занзібар, Наталь. Багато хто із купців займалися виключно цією галуззю африканської торгівлі.

Скільки ще слонів потрібно вбити, щоб добути ті п'ятсот тисяч кілограмів слонової кістки[65], які щорічно вивозяться на європейські, і, зокрема, на англійські ринки? Для того, щоб задовольнити потреби тільки однієї англійської промисловості необхідно близько сорока тисяч щорічно. Тільки із західного берега Африки вивозять сто сорок тонн цього цінного товару. Середня вага пари слонових бивнів – двадцять вісім фунтів. В 1874 році ціна на них сягала півтори тисячі франків. Однак, бувають бивні, вага яких досягає сто шістдесят фунтів; і якраз на ринку Казонде поціновувачі могли б знайти чудову слонову кістку: щільну й напівпрозору, що легко піддається обробці, з тонким верхнім шаром коричневого відтінку, що зберігає білу серцевину, яка на відміну від слонової кістки, що надходить з інших провінцій, не жовтіє з часом.

Чим же розраховувалися між собою покупці та продавці після того, як уклали угоду? Якими грошовими одиницями вони користувалися? Як відомо, для работорговців єдиною грошовою валютою були невільники.

Туземцям грошима слугували скляні намистини: молочно-білі називалися «качоколо», чорні – «бубулу», а рожеві – «сікундерече». Намисто з десятки рядів бісеру, або «хеті», що двічі обвивають шию, називається «фундо» і коштує досить дорого. Більш звична міра цього намиста – «фразілах», тобто сімдесят фунтів. Лівінгстон, Камерон та Стенлі, вирушаючи вглиб Африки, завжди стежили за тим, щоб у них було вдосталь такої «монети». За відсутності скляних різнокольорових намистин на африканських ринках можна зустріти «пісе» – занзібарська монета вартістю чотири сантима та «віунга» – особливі черепашки, що зустрічаються на східному узбережжі. Для племен, у яких збереглося людожерство, доволі цінними були також людські зуби. На ярмарку можна було побачити намисто з людських зубів на шиї у будь-якого туземця, який, напевно, сам же і з'їв їхніх колишніх володарів, щоправда, останнім часом такий вид грошей починає виходити з ужитку.

Так виглядав чіток під час ярмарку. До полудня навколишній запал неймовірно зріс і галас став нестерпним для вуха.

Неможливо описати шаленство продавців, яким не вдавалося всучити свій товар, і гнів покупців, з яких вимагали занадто велику ціну. У цьому збудженому, верескливому натовпі раз у раз виникали бійки, і, властиво, ніхто не докоряв забіякам.

Незабаром опівдні Алвіш наказав вивести на площу невільників, призначених для продажу. Натовп одразу збільшився майже на дві тисячі бідолах найрізноманітнішого віку, яких работорговець утримував у своїх бараках декілька місяців. Цей «товар» виглядав непогано. Тривалий відпочинок і достатня кількість їжі зробили невільників цілком підходящими для ярмарку. Однак, новоприбулі шалено відрізнялися від них. Якби Алвіш протримав і цю партію один-два місяці в бараках, він, без сумніву, продав би її за більш високою ціною. Однак попит на невільників на східному узбережжі був таким величезним, що работорговець вирішив продати їх одразу.

Це було великим нещастям для Тома та його трьох супутників. Хавільдари виштовхнули їх у стадо, що заповнило чіток. Всі четверо раніше були скутими ланцюгами і їхні погляди красномовніші за будь-які слова відображали лють та обурення, що оволоділи ними.

– Містера Діка тут немає! – одразу ж сказав Бат, оглянувши велику площу.

– Звичайно, – відповів Актеон. – Його на продаж не виставиш!

– Його уб'ють, якщо ще не вбили! – промовив Том. – А ми можемо сподіватися тільки на те, що який-небудь работорговець купить нас усіх разом. Якщо нас не розлучать, це хоча б трохи полегшить нашу долю!

– Ех, знати, що ти далеко від мене гаруєш як раб… Бідолашний мій старий батько! – ридаючи, вигукнув Бат.

– Ні, – відповів Том. – Ні, вони не розлучать нас. Можливо, нам вдасться…

– Якби Геркулес був тут! – сказав Актіон.

Однак, від велетня не було жодної звістки. З тих пір як він прислав Діку записку, нічого не було відомо ні про нього, ні про Дінго. Чи варто було заздрити його долі? О так, безсумнівно! Навіть якщо він загинув, йому не довелося носити рабських кайданок!

Тим часом торг відкрився. Агенти Алвіша проводили площею групи невільників – чоловіків, жінок, дітей, абсолютно не турбуючись про те, що вони розлучають матерів з їхніми дитинчатами. Тільки так і можна назвати цих бідолашних, до яких ставилися як до домашньої худоби! Тома та його товаришів теж водили від покупця до покупця. Агент, який йшов попереду, викрикував ціну, назначену Алвішом за всю групу. Купці – араби або метиси з центральних областей – підходили та уважно оглядали «товар». Вони не знаходили в ньому звичних ознак африканської раси, ознак, вже зниклих у цих американців у другому поколінні. Однак, ці міцні й розумні негри, дуже мало схожі на чорношкірих з берегів Замбезі або Луалаби, мали в їхніх очах неабияку цінність. Перекупники обмацували їхні м'язи, оглядали їх з усіх боків, заглядали їм в рот, неначе менджун, що купує на ярмарку коней. Потому вони жбурляли на дорогу палицю і змушували бігти за нею, щоб перевірити, чи здатен невільник швидко бігати.

Так оглядали і перевіряли всіх невільників. Нікого не оминали ці випробування. Не слід вважати, що нещасні були байдужими до такого ставлення. Ні, окрім дітей, які ще не розуміли, якого приниження вони зазнають, решті, і чоловікам, і жінкам, було дуже соромно. Окрім того, невільників при цьому обсипали лайкою та били. Напівтверезий Коїмбра та агенти Алвіша вкрай жорстоко поводилися з рабами, а нові господарі, які куплять їх за слонову кістку, коленкор або намисто, поводитимуться з ними не краще. Насильно розлучаючи чоловіка з дружиною, мати з дитиною, брата з сестрою, работорговці не дозволяли їм навіть попрощатися. Вони бачились востаннє на ярмарковій площі і розлучалися назавжди.

Справа в тому, що інтереси цієї торгівлі вимагають відправлення рабів різної статі в різні місця. Зазвичай купці, які торгують невільниками-чоловіками, жінок не купують. Через те що на мусульманському Сході поширене багатоженство, жінок відправляють головним чином до арабських країн та обмінюють їх там на слонову кістку. Невільники ж чоловіки використовуються на важких роботах і тому їх відсилають на ринки західного та східного узбережжь, а звідти – в іспанські колонії або в Маскат та на Мадагаскар. Це розставання супроводжується жахливими сценами, оскільки розлучені знають, що вони помруть